Розділ 19.1

– Ти здуріла? І що мені тепер робити? Порозбігались… не попередили навіть! – репетував Гас, грюкаючи каструлями так, ніби вони були його особистим ворогом.

– На хвилиночку! Я прийшла аби тебе попередити, – надулась я. Але за мить здулась знову під важким повним відчаю поглядом Гаса.

На кухні дихати не було чим. На велетенській плиті кипіло і шкварчало, а в повітрі повисла така суміш ароматів, що аж подих забивало.

Огрядний Гас, попри те, що був страшенно злий та знервований, не відриваючись від процесу вичитував мені за все. За ціни на рибу, за ідіотські правила нашого нового ректора, за… за те що я звільняюсь, полишаючи його нещасного наодинці розгрібати все. А з нього й без того сім потів сходило. В прямому сенсі цих слів. Такої кількості відвідувачів я в кращі часи не пам’ятаю. Всі столики зайняті, по залі пройти неможливо, аби когось не зачепити. І замовлення, котрі приймав господар шинку на барі сипались одне за одним. Тож Гас вже не знав за що хапатись і що куди нести. Від чого здавалось, що в нього зараз два бажання: вбити когось і поплакати.

– Дякую тобі безмежно, – блазнював кухар, а за сумісництвом права рука господаря шинку. – Мені аж легше стало. Ти бачила скільки там людей? – для наочності він відсунув завіску між кухнею та залою і щось незрозуміло пробубнів собі під носа.

Слів я не зрозуміла, проте, відчуваю, що це навіть на краще.

– Враження, що без студентів академії працювати в місті взагалі нікому, – скривилась я.

Проте п’ятничний наплив в шинку оцінила. Зізнаюсь, почувалась я зрадницею і безвідповідальною ідіоткою, котра дотягла до останнього і відверто підставила свого, нехай тепер і колишнього, але ж роботодавця. Було страшенно соромно. Гас завжди був добрим до мене, як і господарі шинку. Часто виручали… І тут я з ними так.

– Працівників би може й можна було знайти, якби я знав, що потрібно когось шукати, – гаркнув Гас, знову повертаючись до каструль і пателень. І шинкуючи цибулю з такою злістю, що я вже не впевнена була, то в мене сльози потекли від її в’їдливого запаху, чи від жалю до нещасного овоча. – Слухай, за один вечір нічого не станеться. З академії тебе не виженуть. Ну попросишся у Пріта, сльозу пустиш, щоб пропустив. Я пиріжків йому його улюблених передам. Для хабаря. Рятуй, Мейв. Я сам тут помру просто.

І таке ж благання було в цих блакитних нещасних очах, що я, повагавшись всього-нічого, все ж здалась.

– Гаразд. Сьогодні тільки і все. І тільки тому…

– Що почуваєшся винною, – усміхнувся, вмить змінившись на обличчі знову перетворившись на доброго товстуна, Гас.

– Я можу й передумати, – натягуючи поверх своєї звичної старої сірої сукні фартух. Добре хоч в останню мить вирішила перевдягнутись в щось менш… привертаюче увагу.

– Мовчу-мовчу, – усміхнувся Гас. – Пиріжок будеш?

– Ні, дякую. Не голодна, – відмахнулась я.

– А це щось новеньке. Зрозуміло тепер, чому порозбігались всі студенти, – бубнів кухар. – Годують десь на стороні.

Але я вже не прислухалась до його бурчання, а стрімголов помчала в залу, звіряючи замовлення з папірцями з номерами столиків буквально на ходу. І сподіваючись, що нічого не переплутаю.

Зала кипіла п’ятничним п’яним розгулом. Подих забивало від суміші ароматів їжі та смороду перегару. А дим можна було щипати та нитки прясти. Загалом, цілком жвава атмосфера такого закладу. 

Від гвалту закладало вуха. Хтось на все горло засуджував митні реформи, що згублять торгівлю. Хтось бухтів про свавілля та вседозволеність магів, чаклунів та відьом, що ні ціни своїм послугам не складуть, ні до простих смертних не спустяться, і взагалі не зрозуміло, для чого стільки грошей на них витрачати. Частково, я була навіть згодна з промовцем. Взяти тільки недавній випадок з донькою лери Сноу. цілителі навіть не глянули на жіночку, знаючи, що вона просто у відчаї. І з цим потрібно було щось робити. Хтось вже затягував якусь пісеньку про коваля, що відправився на закупи в інше місто та його не найпристойнішу дружину, до якої щодня новий кавалер забігав в гості. Хтось спав обличчям на столі, проте все ще міцно стискаючи кухоль в руці. А хтось вже з’ясовував стосунки. Поки до криків не дійшло, тож викидайло на прізвисько Грім ліниво наглядав за двома випивохами, очікуючи розвитку подій.

– О, кра.. гик… лечко, при… гик… сядь-но з нами, – не дуже виразно промурмигав зовсім п’яний бородатий дядько, намагаючись ущипнути мене за філейне місце, поки я розставляла тарілки.

Я спритно ухилялась від рук зовсім не тверезого незнайомого дядечка, борючись з бажанням тріснути його тацею по голові. Але господар шинку суворо забороняв мені розпускати руки. Для цього у нас був Грім. Та й то на той випадок, якщо гість переступить межу вже дуже сильно. Тож доводилось усміхатись і відбиватись виключно словами. Що я й зробила.

– Ще раз спробуєш обмацати мене, – широко посміхаючись та низько схилившись в півголоса заговорила я, проте почули всі присутні за столом. – блюватимеш весь наступний тиждень. А якщо дуже розізлюсь, то може й два.

Чоловік насупився, набрав повітря в груди, аби висловити думку про те, де саме місце жінки та оголосити список її обов’язків, при тому з припнутим язиком та овечею покірністю. Але цієї миті двері в таверну різко розчинились впустивши трохи прохолоди та свіжого повітря. А на порозі з’явились троє незнайомців в довгих чорних плащах та з широкими капюшонами, накинутими на голову.