Розділ 18.1

Кабінет ректора Херендської академії потопав у напівтемряві. М’яке містичне світло повного місця вривалось у єдине, але велике вікно, лягало на підлогу, шафи з книгами та папери, розкидані на столі. 

Стрейт задумливо барабанив пальцями по звіту, що лежав поверх інших паперів та вичікувально дивився на своє відображення у дзеркалі.

Варто було зізнатись, що попрацювала Мейв на совість. Тут стало не просто чистіше, але й їй вдалось навести лад в книгах, систематизувати теки на полицях. Лише папери так і розкидані, як Реймор їх лишив.

Усмішка торкнулась губ ректора. В пам’яті спливли події минулого дня. 

Ніби наживо Рейм схиляється над дівчиною. Руде волосся, що вибилось з туго затягнутого пучка на потилиці дівчини. Аромат цитрусових квітів лоскоче ніздрі.

Чи відчував Рейм потяг до молодої норовливої відьми? Певно… так. Проте… проте це вона надто цінна, аби розглядати її на роль коханки. А одружуватись Рейм не збирався. Це не для нього. І ніколи для нього не буде.

Проте, чомусь саме тепер від цієї думки було так паскудно на душі. Ніколи раніше він навіть не задумувався над цим обмеженням. Мало того, його це цілком влаштовувало. Дозволяло позбутись непотрібних запитань та претензій.

То чому ж тепер все інакше?

Плювати.

Стрейт поривчасто видихнув, проганяючи і приємні спогади і недоречні думки. Знову побарабанив по аркушам звіту та одним ривком піднявся на ноги.

Годинник невблаганно відраховував останні хвилини до півночі. Можливо, він дарма тут сидить? Можливо, на сьогодні його робота закінчилась?

Рейм кинув швидкий погляд на дзеркало. І його вона наполірувала до ідеальної чистоти. Чомусь захотілось усміхнутись. Але ректор стримався.

Вона талановитий маг. Необроблений діамант, з котрим дуже багато ювелірної роботи. Проте вона впорається. Впертості та старання їй не позичати.

Знову пригадалось, як сьогодні вперто вона намагалась повторити за Брейтом вправи. Як розлючено здувала з обличчя пасмо волосся. І Стрейт не міг собі пояснити, чому не пішов з арени. Чому не залишив їх самих. Звісно, міг би втішити себе тим, що він став там у пригоді. Допоміг, направив, навчив. Але ж собі не збрешеш. Лишився він там не для того. Стрейт не хотів залишати Брейта та Мейв наодинці. І через це також на себе злився.

Дзеркало блиснуло, пішло брижами, привертаючи увагу і всі думки, що весь цей час займали голову Рейма, відійшли на другий план.

– Я вже втратив надію, – промовив першим ректор, наблизившись до дзеркала так, аби співрозмовник міг його добре бачити.

– Серйозні завдання потребують часу, – розвів руками у відповідь чоловік у чорному.

– Сподіваюсь, що результат є? – нетерпляче запитав ректор, спершись на край столу та склавши рукки на грудях.

– Не такі вражаючі, як хотілось би, – скривився “чорний” лер. – Ти ж не підпускаєш мене до чарівної відьмочки…

– Це виключено. Вона студентка…

– Так-так! Я вже все це чув та навіть майже повірив. Не варто розпинатись знову. З першого разу зрозумів.

– Тоді, можливо, перейдеш до справи? – почав втрачати терпець Рейм.

Він звісно високо цінив здібності подібних до Варенда. Нюхачі взагалі неймовірні в своїй роботі і здатні вивідати те, що навіть магам не завжди вдається. Проте витерпіти їх манеру спілкування досить важко. Враження, що вони вже поколупались в твоїй голові і знають про тебе більше, ніж ти сам.

– Так… – зітхнув Варенд. – Щодо справи… Все дійсно дуже дивно. По-перше, діти дійсно постраждали. Досить серйозно. Я відправлю тобі список з адресами.

– Діти не загинули? – нахмурився Стрейт.

– Як не дивно – ні. Але хтозна, що гірше. Навідаєшся сам – оціниш масштаби катастрофи. Якщо Мороком хтось керує, то він досить розумний та сильний, аби так філігранно керувати монстром. Він не дає йому знищити жертву та привернути зайву увагу. Хто подумає на Морока, коли той діє не як Морок?

Стрейт скрипнув зубами, оцінивши хід невідомого зловмисника. А Варенд кивнув, ніби погоджуючись з думками Рейма.

– Отож. А тому, Морок слабший, аніж міг би. Проте, це не означає, що слабкий. В нього вистачило сили та енергії матеріалізуватись та фізично напасти на відьму.

– Вона не вміє захищатись, – кинув, ніби між іншим, ректор.

– Вчи тоді. Бо щось мені підказує, їй це знадобиться.

– З чого такі думки? – насторожився Стрейт.

– А в тебе таких не виникало? Сам подумай: Мороку потрапила до рук відьма, але замість того, аби її випити, він… налякав її.

– Він намагався її вбити.

– Облиш, якби намагався, то вбив би. І сили напився б стільки, що довелось би гнати зі столиці загін найсильніших бойових магів, аби його ліквідувати. Але ні. Вів її відпустив. Отже, має на неї плани. І не лише він, чи не так?

– Це точно не твоя справа.

– Точно не моя. Проте май на увазі, що її в спокої не облишать.

Рейму страшенно закортіло вилаятись. Але запитав він інше: