Розділ 17.2

– Дивись. Отак пальці скрутити треба, – вкотре зітхнувши, як над безнадійною, показав якийсь непристойний знак Брейт.

Зізнаюсь, за годину спроб щось за ним повторити і нікого при цьому не побити, я вже й сама почувалась абсолютно безнадійною. Все це було не для мене. Пальці не гнулись, сила не прикликалась на стільки, на скільки це було потрібно, тож як щось і виходило, то настільки вбоге, що плакати хотілось. Думка, що взагалі бойова магія то не моє і краще вже тікати в лабораторію і варити зілля, пульсувала в скронях все сильніше і відчутніше. І тільки погляд ректора, що свердлив весь цей час мені спину, не дозволяв здатись. Точніше, моя гордість та небажання впасти в багнюку обличчям перед керівництвом. Хоча, скільки не намагалась спіймати його на підгляданні, щоразу бачила тільки як він уважно, задумливо читає мій звіт. Не знаю навіть, що там так довго читати можна. Я його писала менше, ніж він перечитує.

– Дідько б за носа вхопив того, хто це придумав, – гаркнула я, вкотре не досягнувши успіху. Та ще й пальця присмалила залишками вільної магічної енергії. – До біса все це. Не виходить в мене.

Все ж, краще зілля варити. Амулети он навчусь робити. Та що завгодно… Не виходять у мене стандартні бойові заклинання. Ні атакувальні, ні захисні… ніякі. Все. Здаюсь. Піду… куди там мене Уоткінс хотів відправити? Підозрюю, що в канаві, приниженою, обірваною та голодною. Але піду в інший навчальний закладу. Час вже визнати свою неспроможність.

Зої он непогано влаштувалась ніби. Її хвилює тільки те, що хлопців гарних замало. Але це для мене скоріше плюс, ніж мінус. Тож це якось переживу.

– Тому, що ти відьма, – пояснив ректор.

– Дякую, навіть і не знала, – огризнулась я. Потім второпала до кого огризаюсь, зніяковіла та пробурмотіла сухе, здавлене: – Пробачте.

Ректор відклав мій звіт, піднявся та швидким кроком наблизився до нас. Ніби й не почув моїх зухвалих фраз та недолугих вибачень.

– Якщо ти намагатимешся використовувати ті ж магічні прийоми, що й бойовий маг, ти програєш, – поясним ректор, зупинившись за моєю спиною та взявши мої долоні в свої руки.

Мені від такої близькості та несподіванки мало серце не вилетіло і кров прилила до обличчя. В голові стало так пусто, що здавалось, звідти вмить вивітрилось навіть те, що й знала і вміла, а не тільки свіжо здобуті знання. І тільки одного погляду на Брейта, що вмить посуворішав, трохи примружився та дивився вже не на мене, а на Стрейта, привів до тями та дав змогу зосередитись.

– А як ще тренування та наполегливість? Вони ж навіть з посереднього чаклуна можуть зробити архімейстра? – процідив крізь зуби Брейт.

Якось миттєво його настрій змінився. Щойно він був спокійним та терплячим і от вже здавалось ледь стримує справжню лють. Навіть в очах знову спалахнули фіолетові вогники.

Не знаю, чому його настрій так стрімко змінився, але про всяк випадок зробила крок в бік, аби не потрапити під неконтрольований удар. У ректорам в разі чого, шансів вижити буде більше. А я остання північна відьма. Маю зберегти кров мого роду.

– Не той випадок, – байдуже відмахнувся Стрейт, удавши, що не помітив моїх маневрів та всю увагу приділив Брейту, хоч і звертався все ще до мене. – Твоя сильна сторона – рунічна магія. Спробуй скористатись нею.

– Руни на чомусь писати треба, – нагадала я, намагаючись уявити, як з олівцем та зошитами під атакою противникам бігатиму по арені. Навіть не берусь прогнозувати, як швидко мені підсмалять ду… шу.

– Чим тобі повітря не подобається? – ніби у нерозумної дитини запитав ректор, схрестивши руки на грудях та скинувши брову.

Я розтулила рота аби висловитись на цей рахунок, але задумалась і знову закрила. 

А може… дійсно, щось у цьому є. Зрештою, чом би й не спробувати?

– Може маєте пораду й щодо того, чим можна писати по повітрю? – вкрадливо поцікавилась я.

У моїх спогадах, що все частіше повертали мене у дитинство та заповнювали прогалини в знаннях, бабуня весь час використовувала вугілля та матеріальну поверхню: стіну, шафу, ліжко, підлогу… що завгодно. Але вугіллям по повітрю не помалюєш.

– Ти маєш магічну силу. Скористайся нею, – порадив терпляче ректор, трохи прищулившись та не зводячи з мене погляду. 

Теоретично, раціональне зерно в його словах було. Практично, я не дуже уявляла, як втілити в життя його поради. Зам’ялась і ледь на місці не підскочила, коли ректор різко гаркнув:

– Виконуй!

Та виконую я. Напевно.

Заплючила на мить очі, аби зосередитись. І вже розплющивши приблизно усвідомлювала що маю робити.

Перші п’ять спроб були не дуже кращі за потуги опанувати класичну бойову магію. 

– Спробуй може сконцентрувати магічні потоки. Пиши руну так, ніби вона твоє продовження, все ще частина тебе, – порадив Брейт, що весь цей час взагалі не втручався в процес мого навчання.

Кортіло гаркнути і йому щось таке, аби не ліз зі своїми порадами. Але саме намагалась вкотре написати руну, тож промовчала і… скористалась його порадою.

Кілька ударів серця. Оглушлива тиша.

– Кар! – вклинився в процес мого навчання ще й крук, але цього разу навіть він не зміг відвернути мою увагу.