Розділ 17.1

День видався теплим та сонячним, попри глибоку осінь за календарем. Пожовкле листя облетіло, та шелестіло під ногами. 

– Кар-р-р! – забивши крилами, сів на гілляку великий чорний крук, привертаючи виключно мою увагу.

Мені аж погано стало. Давно не бачились, називається. Страшенно кортіло запитати, якого біса від мене знову потрібно цьому монстрові. Проте, забагато людей було довкола і навряд мене приймуть за нормальну, якщо почну сваритись з птахом в академічному парку.

Тож вилаявшись подумки, я підхопила торбу та, звірившись з годинником, рушила в бік арени, зажовуючи дурні передчуття солодким пирогом з вишнями.

Що ближче я була до арени, то менше траплялось студентів на моєму шляху. Мало кому, крім бойовиків, звісно, була взагалі цікава ця частина академічного містечка. Та й бойовики, як виявилось не дуже поспішали тренуватись.

Маю зізнатись, що я й сама навряд би опинилась на арені, якби не моя катастрофічна відсталість від інших одногрупників. Лишалось сподіватись, що за допомогою Брейта та Еда мені вдасться це якось виправити.  Принаймні, хотілось вірити, що я не безнадійна і зможу якщо не зрівнятись з чаклунам у вміннях, то хоч не дуже їм поступатись.

І хоч за останні дні я страшенно вже стомилась, на місце зустрічі з моїми наставниками, ну чи наставником, якщо Ед так і не наважився вийти з кімнати після нашої невеличкої помсти, прибула вчасно. Майже вчасно, бо ледь показалась біля входу, як на очі потрапив не лише Брейт, а й той, кого я дуже хотіла побачити зранку, і зовсім не очікувала зустріти тут.

– Тобто жодних думок щодо вирішення проблеми? – невдоволено скривившись, поцікавився Брейт у ректора.

На мить мені здалось, що тон його розмови був далекий від звичного звернення до керівництва. Прислухалась. Придивилась. Таки не здалось.

Тож, поки мене не помітили, я вирішила, що загалом, нічого страшного не станеться, якщо трошечки побуду непоміченою та послухаю, що тут взагалі відбувається. Цікаво ж. Та й може хоч промінчик світла проллється на всю цю з біса дивну ситуацію.

– Жоднісіньких. Відьомські чари, – знизавши плечима, ледь стримував усмішку ректор. – Чим ти тільки встиг їй так насолити?

– Підозрюю, що це було не виключно її рішення, – скривився Брейт, розтерши долонями кольорове обличчя. Маю припущення, що вже не вперше за сьогодні. – Зрештою, біс із ним. Варто було очікувати відповіді за ідіотську посвяту від наших.

– Це точно, – кивнув Стрейт, роззирнувшись навколо. І я скоріш рефлекторно втиснулась в стінку поряд з воротами. Затамувала подих, та полегшено видихнула, ледь погляд ректора знову повернувся до Брейта. – Ти взагалі впевнений, що це гарна ідея?

– Маєш сумніви? – скинув підборіддя Брейт, поглянувши на Стрейта з викликом.

– А в мене їх не повинно бути? – холодно поцікавився ректор. – Мені взагалі не подобається те, що ти будеш займатись без нагляду.

– Відьма наглядатиме, – фиркнув у відповідь брюнет.

– Оце мене лякає ще більше, – зітхнув Стрейт. – Май на увазі, що якщо з нею хоч щось станеться, я з тебе голову зніму.

– Не знімеш. Батько не дозволить.

– Бажаєш перевірити?

Бажання перевіряти в мого одногрупника не знайшлось. Принаймні, він опустив очі і промовчав у відповідь.

Сило світла, що взагалі відбувається. Враження, що я підслуховую двох змовників. Розмова в них явно була не схожа ажніяк на розмову викладача та студента. Друзі? Родичі?! І що такого сталось, що навіть ректор побоюється лишати без нагляду Брейта? Треба було все ж дочекатись, що там розвідає Зої, перш ніж приходити на цю зустріч. І врешті решт, хто батько цього чорнявого бовдура?

– В тебе на неї плани? – порушив мовчання Брейт. – Подобається?

От цієї миті я аж не стрималась і ледь-ледь висунулась з-за колони, аби краще бачити тих, кого так завзято підслуховувала.

Зрештою, мені й самій було безмежно цікаво, якого дідька ректор в мене вчепився, мов реп’ях в собачий хвіст. Нікому ж стільки уваги не приділялось, як мені. Навіть біднесенька Айша Блер мала записуватись на прийом у Тіри Квон… Хоча, мушу визнати, мене навряд можна зупинити, коли я маю намір негайно поговорити будь з ким: чи то з деканом Уоткінсом, чи ректором Стрейтом… Принаймні, досвід показує, що дозволи запитувати – не для мене.

– Не твоя справа, – витримавши настільки довгу паузу, що аж мені щелепи звело, все ж відповів ректор.

– А якщо я скажу… – почав Брейт.

Але цієї миті з гучним скриком на голову статуї по інший бік арени сів вже до болю знайомий мені крук, скрикнув ще раз, вп’явшись поглядом в присутніх на арені. Вони замовкли, немов птах міг їх підслухати.

А мені лишалось скористатись тим, що вся увага була звернена на крука, та врешті-решт показатись.

– Доброго дня, – привіталась я з ректором, коротко кивнула Брейту. І звернулась вже до Стрейта: – Добре, що я вас тут зустріла. Вранці хотіла віддати звіт, але вас не було на місці. Тож от… – Діставши з торбинки результат праці своєї, протягнула керівництву кілька вже трохи потріпаних аркушів.

– Гаразд, одразу й перегляну, – вирішив тим часом ректор, пронизавши мене уважним поглядом, ніби намагався зрозуміти, чи чула я їх розмову з Брейтом. І якщо й чула, то що саме. – Ви займайтесь. Не заважатиму.