Розділ 16.2

Швидко розправляючись зі сніданком я намагалась скласти план на день. Уявила скільки всього треба було встигнути, подумки застогнала і зібравши тарілки на кухоль з недопитим чаєм, помчала геть з їдальні.

Ну, для початку, занести той звіт. Була спокуса кинути його на столі у лери Квон, та втікати, куди очі дивляться. Але з іншого боку, було цікаво, чи правильно я виконала завдання, чи все описала. Та й… не дуже приємно в цьому зізнаватись, звісно, але кортіло ректора побачити. Хоч і зарікалась менше потрапляти йому на очі, тільки за необхідності, тільки на парах, тільки у справах… Проте, ну це ж у справі. Тож причина поважна. А те, що справи дивним чином співпали з таким собі ірраціональним бажанням… ну, чисте співпадіння. Може, це в мені відьомське чуття прокидається. І сама сила веде мене в цю мить.

Приблизно таким чином я намагалась чи то пояснити собі свою недоречну поведінку, чи то вгамувати внутрішні голос, котрий вперто наполягав на тому, що це бажання викликане виключно жіночою цікавістю до протилежної статі.

Не може такого бути. Не можу я цікавитись чоловіками. Вони… приносять в життя жінок тільки біль та страждання. Тим більш, якщо це чаклуни.

Злетіла сходами, пронеслась коридором, зважуючи час, що ще лишався до пари. Буквально ввалилась в приймальню ректора, де так вже звично сиділа за столом завжди охайна та готова до завдань будь-якої складності Тіра Квон.

– Доброго ранку, – трохи захекавшись, привіталась я та кивнула на двері власне кабінету керівництва. – На місці?

– І тобі доброго ранку. Ще не прийшов, – мотнула головою помічниця ректора. І я відчула дивну суміш полегшення та розчарування. – А ти документи підписати?

– Та ні… – трохи забарившись та ледь відірвавши погляд від зачинених дверей, відповідала я. – Звіт… от! – поспіхом витягнула з сумки свій трохи пожмаканий звіт про зустріч з Мороком. – А скоро буде?

– Поняття не маю. Сказав, що в місто, у справах. Тож… – лера Квон розвела руками та скривилась, пропонуючи мені самій придумати скільки саме має носити ректора казна-де і чи варто його чекати.

Зиркнула на годинний у приймальні і вирішила, що я б могла, звісно почекати, але викладач з фізичної підготовки не дуже радий буде цьому. Чомусь усі викладачі саме цього предмету дуже люблять дисципліну. Я й до минулого як запізнювалась, то мусила набігати за це три зайвих круги по арені, а новий… з новим ми ще не познайомились. Але не сумніваюсь, що краще не буде.

– Пізніше тоді забіжу, – вирішила я, намагаючись запхати стражденний звіт назад в торбинку.

– Так лишай. Я віддам, коли повернеться, – запропонувала добра жіночка, поправляючи окуляри та киваючи на край столу.

Але я завагалась. Ні, не тому, що не довіряла їй. Навпаки, в стінах Херенда лера Квон була чи не єдиною людиною, котрій хотілось довіряти. І навіть моя розхвалена інтуїція не кричала про небезпеку. А вона мене вкрай рідко підводила. Просто… просто певно повторюсь, але мені хотілось власноруч віддати Стрейту звіт. І ще почути хоч якусь оцінку зробленій мною роботі. Я, між іншим, півдня напередодні втратила, аби виконати його завдання. І відчистила навіть старі плями на потріпаному дивані. Може, хоч якусь подяку заслужила?

– Мені там ще дещо обговорити треба. По звіту, – обережно, аби не образити добру жіночку, відповіла я. – Тож пізніше ще забіжу?

І вже збиралась піти після схвального кивка Тіри Квон, проте вона мене зупинила ледь не у дверях.

– Документи підпиши, тільки і біжи далі, – підсунувши мені списаний каліграфічним рівним почерком лист з печаткою академії у верхньому кутку, промовила лера Квон.

– Що за документи? – звісившись над аркушем, уточнила я.

– Договори. Читай сідай, – промовила Тіра Квон, підсунувши ближче до себе стос паперу і продовживши щось уважно записувати. – Ти ж ніби все обговорила з ректором вже?

– Обговорила? – перепитала я, з підозрою покосившись на текст.

Бігцем проглянула перших два, в яких говорилось, що я заміщуватиму посаду лаборанта. Згадала, що тепер працівник академії, а не тільки студентка. Тож не вдаючись в подробиці написаного, швиденько підписала папери та поправивши лямку торби на плечі, рушила таки на пару, поки аби не отримати покарання.

– Сподіваюсь, що ти там всім покажеш, – в спину мені прилетіло піднесене від лери Квон.

Кому і що я маю показати? Жаб’ячим лапам та сухій материнці у баночках? Не зрозуміло та дуже дивно. Але я все ж посміхнулась і кивнула, вислизнувши з приймальні з дивним відчуттям, що щось я таки прогавила.