Розділ 16.1

Сонячне проміння пронизало віконне скло та впало на стіну рожевими розчерками, надавши моїй похмурій кімнаті казковості.

Я чи то спала, чи дрімала, чи просто стулила очі і прислухалась до звуків в коридорі, затамувавши подих. Тож перші промені зустріла з гарячковим нетерпінням. Зіскочила з ліжка та чкурнула в душ, швидко привела себе до ладу та повернулась в кімнату. Прислухалась і коли перевдягалась, коли складала зошити в торбу, покосилась на дописаний та оформлений звіт, котрий треба було встигнути занести ректорові ще до пар. І майже не дихала, очікуючи… сама не знаю, чого я чекала. Чого завгодно.

І попри переконання, що ми все зробили вірно, адже по факту були в своєму праві помсти, серце стискалось, ледь уявляла, суворий погляд ректора. Чи на крайній випадок, декана Уоткінса, котрий все більше відсторонявся від управління навіть факультетом. А мені здавалось, що він має куди далекоглядніші плани. Точно ж мітив в крісло ректора. І можливість для цього була. І зв’язки у міністерстві потрібні в наявності. Проте, схоже на те, що у Стрейта цих зв’язків та можливостей виявилось куди більше, якщо сам Уоткінс засунув свої плани… якнайдалі.

– Дідько… – пролунав перший приглушений зойк. – Що, в біса, відбувається?! Хто…

Далі посипалась відбірна лайка, з якої суть думки вловити було важко.

Серце підстрибнуло аж до горла від передчуття і трішечки – тривоги. Чи так все в мене вийшло? Чи вдалось? Чи…

Підкралась навшпиньки до дверей, взялась за ручку, але натиснути і відчинити не наважилась. Зволікала, прислухаючись. Хоча які там прислухання. Крик посилювався, додавались нові голоси. Вже геть було не зрозуміти, що там відбувається, а тим паче, що вони говорять. 

Гаразд. Сидіти в кімнаті за зачиненими дверима також не варіант. Треба пожинати плоди своєї праці, які б вони не були.

Глянула в дзеркало, поправила пасмо волосся, що встигло вибитись з високого пучка на маківці, в який зібрала неслухняне руде волосся, посміхнулась сама собі і, перевівши подих, рушила з кімнати.

– Бодай їм руки покрутило! – вищав один з моїх новоприбулих одногрупників, безрезультатно розтираючи руки вище кисті і до ліктя. – І ноги поламало.

– І язики також… попрокушували, – підказала люб’язно я, оцінюючи результати власної нічної роботи. Але уваги моя персона не заслужила.

Ну, для першого разу цілком… непогано вийшло. Навіть смішно.

Річ у тім, що відьми півночі, на відміну від тих же південний степових, чи західних лісових, дуже неохоче використовували темну магію. Більшість рунічних символів були атакувальні і для захисту. Банальні вроки і ті використовували нечасто і неохоче. І мені це не дуже подобалось. Тим паче, що це жалюче закляття заборонили цілителям знімати, а от вроки ще до першої пари познімають і жодного виховного ефекту вони не дадуть. Тільки розпалять азарт знову нам нашкодити. Тож лишались атакувальні і захисні. Серед них я і обирала. Атакувальні відкинула, бо не дуже впевнена була, що моя родова пам’ять мене не підведе і я ненароком когось не вб’ю. Не такі вже погані в нас стосунки, щоб позбавляти когось життя, а себе магії та свободи. А от захисні… При правильному підході могли і згодитись. І нічого кращого не придумала, ніж використати найпростішу руну маскування.

Як виявилось, як майстру рун, мені ще є над чим працювати, вдосконалюватись. В ідеалі, та по моїй задумці, одногрупники після того, як пройдуть під руною та активують її виключно своєю присутністю, вмить мають мімікрувати під зовнішнє середовище. Тобто зливатись з обстановкою. Але недоучена відьма, котрою керує жага нових емоцій та дрібної помсти, десь щось накрутила. І тепер в коридорі стояло п’ятеро хлопців, у яких шкіра пішла плямами та розводами: синіми, фіолетовими, зеленими, червоними… та яких тільки кольорів тут не було. Веселенько так, яскраво. Їх наче шалений художник палітрою побив. А цей вираз обличчя ображених чоловіків, голових просто вбивати за своє приниження, взагалі передати неможливо.

– Твоя робота? – тихо підкравшись ззаду, несподівано запитав Брейт.

Від несподіванки я різко обернулась і зробила крок назад про всяк випадок. Брейт виглядав просто неперевершено з кором довкола лівого ока кольору молодого листя та дрібними рожевими цяточками-веснянками на щоках та носі. Просто квітучий кущ.

Ледь стрималась, щоб не пирснути, та спробувала старанно сховати сміх за приступом кашлю. Вийшло не дуже правдоподібно. Проте Брейт витримав мої веселощі стійко, навіть оком не повів і терпляче дочекався поки я “відкашляюсь”.

– Поняття не маю, про що ти, – зрештою, опанувавши себе, незворушно зронила я.

– Ну-ну! – скривився брюнет. – Дитяча кімната якась, а не академія, – буркнув невдоволено. – Чекай, на пари разом підемо. Поки тут всі не допетрали, чиїх це рук та фантазії робота. Та й… Поговорити треба.

Я навіть розгубилась трохи. Це він такий спокійний, бо вже визначився, де прикопає мій труп, після того, як покарає за таку насмішку над своєю осяйною персоною?

Проте за мить Брейт повернувся з кімнати з сумкою, кивнув до виходу. А я, мить завагавшись, все ж рушила слідом, озираючись на двері та все вичікуючи, коли з кімнати визирне Ед.

– Блондин де? – вже на вулиці запитала я, наздоганяючи Брейта та підлаштовуючись під його розсерджену швидку ходу.

– Вирішив почекати, поки я знайду протидію цьому закляттю. Від тебе мені допомоги чекати не варто. я так розумію?