Розділ 15.2

Вітер розтріпує волосся, несе сморід гару та крові. Довкола все розфарбоване в чорний та червоний. Дим, кров, вогонь… У вухах дзвенить, проте навіть крізь цей клятий дзвін я чую крики круків.

Серце завмерло, ніби зовсім зупинилось. Нудота підступає до горла.

– Ходімо, тобі тут не місце, – промовляє голос, що вже ледь не до сказу доводить.

Проте цього разу я розумію – чоловічий.

– Чому я тоді щоразу сюди повертаюсь? – гаркаю, намагаючись повернутись.

– Тому…

Стукіт у двері вирвав мене зі сну. Я аж підскочила чи то з переляку, чи то від несподіванки, чи то від злості, що знову всі питання залишились без відповіді. Волосся змокло та прилипло до лоба, серце калатало, як навіжене. І кортіло рознести все до біса. Звично розтиснула кулака, покрутила фігурку крука, котру недавно точно зачинила в шухлядці столу та, змирившись, просто поставила на тумбу. Схоже, опиратись цьому немає жодного сенсу. Єдина можливість позбутись сновидінь – розв'язати проблему котра заводить мене в гущу спогадів-снів майже щоночі.

Стукіт повторився. Глянула на годинник – третя ночі. І що могло статись такого, що до мене настільки пізні відвідувачі?

Вхопивши капець в руку, зваживши його, як предмет захисту, вирішила, що не надто надійна зброя, але на лихий час згодиться. Інакше доведеться покладатись виключно на магію. Та амулети, котрі я не знімала навіть вночі. Відьмам завжди тяжко протистояти представникам інших магічних кланів. Ми слабші, але хитріші і винахідливіші. Проте в рівній сутичці, рідко коли маємо час на хитрощі. Тож капець цілком підходяща зброя для дезорієнтації противника.

– Хто? – запитала, не надто наближаючись до дверей.

– Ми, у нашій справі, – пролунала тиха приглушена дверима відповідь. Я не відразу і впізнала хто говорив. – Відчиняй, Мейв.

От тепер стало зрозуміло, кому саме не спиться – Лів’єрові Патерсону.

– Ти здурів? – відчинивши двері настіж, поцікавилась я. – На годинник дивився?

– Яка гостинність. Істинно відьомська, – фиркнув Лів переступивши порога.

А за ним один за одним зайшли Кристофер Грант та Оуен Кранлі.

– Справді, – скинувши безсило руки, натягнула другого капця на ногу, зачинила двері та, обпершись на них, плеснула в долоні вмикаючи світло. – Мала б вже стола накрити та капці кожному подати о третій ночі. Звісно, хто ж спить в такий ранній час?

– Не бурчи, – всівшись на єдиний в моїй кімнаті стілець, чи то порадив, чи то попросив Лів. – Ми ж домовлялись.

– Про що? Про те, що ви завалитесь до мене серед ночі?

– Про помсту, Мейв, – подав голос невисокий чорнявий, проте досить непогано збитої статури одногрупник зі “старих” мешканців Херенда – Кристофер Грант. – Цим… – мотнув він невизначено головою.

Але всі все зрозуміли. А я пригадала, що дійсно говорила про це з Лів’єром. Ми дійсно задумували помсту і в мене була ідея. От тільки про її реалізацію варто було б домовитись заздалегідь, а не притаскатись до мене в кімнату серед ночі.

– А іншого часу в нас не буде? – зітхнувши, відштовхнулась від дверей.

Кімната, явно не розрахована на таку кількість людей, стала надто тісною. Я окинула уважним поглядом тих, з ким навіть не віталась ще тиждень тому в коридорі університету. Невже вони тут? Як змінилось все моє студентське життя. Буквально з ніг на голову перевернулось. І задумалась, а чи потрібно воно мені взагалі? Зрештою, я тільки но налагодила якусь подобу ділових відносин з Брейтом і Едом. Проте відьомська суть завжди бере верх. Зрештою, помста – є помста. Це святе.

– Це найкращий час, – усміхнувся Оуен. – Всі міцно сплять.

– Крім нас, – буркнула я. – Гаразд. Збирались, зробимо.

– Лів казав, що у тебе є план, – оживився одразу Кріс. – Розповіси?

– Угу, – зцідивши позіхання в кулак кивнула я. – Тільки в мене кілька умов.

– Яких це? – нахмурився Лів’єр, очікуючи будь-якої підступності від справжньої відьми.

– Мені потрібні вуглики, разом з новачками, ми покараємо Остіна Греверса…

– Але ж він наш, – скрикнув Оуен Кранлі.

– Маю особисті питання до нього, його дурнуватої фантазії та довжелезного язика, котрим він розніс брудні плітки про мене всією академією, – відчеканила я.

Хлопці переглянулись, трохи подумали і врешті решт Лів кивнув, вирішивши, що це жертва виправдовує нашу мету. 

– Ще якісь умови, відьмо?

– Так, – скривилась я. – Ще одненька. Виметіться з кімнати, дайте мені перевдягнутись.