Розділ 15.1

– Розповідай. Все розповідай! – нетерпляче пищала Зої мені просто в вухо через той пекельний апарат, що стільки разів рятував її дупцю на екзаменах. – Що нового? Стільки хлопців… Гарненькі ж є? Є? Тобі вже хтось подобається? Залицяються?

Питання сипались на мене з такою частотою та на таких тональностях, що я аж олівця випустила з рук і відсунула звіт, котрий, до речі, вже практично дописала. За планом і після пояснень ректора написання звіту виявилось не такою вже й непосильною задачею. Головне було не згадувати про самого ректора. Бо чомусь думки одразу повертали мене не до того ректора зі знущальною усмішкою на обличчі, а того, що натхненно роз’яснює фронт робіт, що схиляється наді мною, обдає теплим подихом шкіру на потилиці…

Пф… Дурня в голову одним словом лізе. А між іншим, він навіть роботу приймати не прийшов. Не оцінив моїх старань. А мені довелось шкребти кабінет, занехаяний попереднім ректором за десятиріччя його перебування на посаді, поки аж не стемніло. Натомість в кабінет зазирнула лера Тіра Квон з тацею з вечерею і звеліла їсти. А от Стрейт…

Дідько б його вхопив…

– Не мовчи, благаю. Кажи, що там тепер і як, – згоряла від нетерпіння подруга, з котрою нас тепер розділяла відстань в пів королівства.

– Та ніяк, – зітхнула я відповідь. – Чаклуни, як… чаклуни. Пихаті, нахабні і зарозумілі. Нічого нового, крім викладачів і предметів. Правила ще нові. Тепер нас замкнули в цих стінах, аби ми повністю приділили увагу навчанню. Ще треба якось збігати на попередню свою роботу, поки не заробила від власника трактиру кілька прокльонів і вічну ненависть…

– І це все, що ти мені хочеш розповісти? Про такі новини я й могла розпитати будь-кого. І впевнена, дізналась би більше особистого.

– Помічницею в лабораторію влаштувалась.

– О, Світла сило! Ти серйозно? Я тебе не про це питаю, – сердилась Зої.

Мені навіть на мить здалось, що ми знову сидимо в кімнаті і вона намагається наставити мене на шлях істинний. Завжди особисте понад усе. Тому й доводилось потім списувати на іспитах.

Але так само я прекрасно розуміла, що вона не відчепиться, поки не розповім усе з подробицями.

– Загалом, у мене стосунки з одногрупниками не дуже складаються, – зізналась я. 

Поки я це не озвучила, то якось все одно було. Я й по життю не надто люблю спілкування. А от тепер ці слова віддавали гірчинкою на кінчику язика. Сама не розумію з чого б це.

Зої засопіла так, що майже фізично відчула її невдоволення.

– І взагалі ні з ким не спілкуєшся. Я так і думала. Скоро й розмовляти розучишся.

– Та спілкуюсь я. От з двома новенькими посварилась. І вже помирилась, – поки Зої не завела свої нудні нотації про необхідність нормальних стосунків з однолітками. – Навіть допомогу запропонували по бойовій магії.

– О…О-о-о-о-о?! – чи то захоплено, чи то здивовано протягнула подруга. – І кому пощастило здобути прихильність найнеприступнішої відьми Херенда?

– Взагалі-то, не здивуюсь, якщо мені тут поза спиною такі ліжкові походеньки приписують, що працівниці портових розважальних закладів про такі й не чули, – прогуділа я у відповідь.

– Не переводь тему. Хто? Звідки? Гарненькі?

Світла сило, коли ти зводила мене з цією дівчиною, то явно за щось мене покарала.

– Два новеньких чаклуни: Хапер і Ройс. Витримати їх, звісно, тяжко, але якщо дійсно допоможуть…

– Ой, ніби ти безцінний подарунок Всесвіту, – фиркнула подруга. Образливо, але справедливо. – Чекай… Хапер? Брейт Хапер?

– Ну… так. А що? – насторожилась я.

– Та так. Ходять чутки по Сауртлейду різні… – пробубніла Зої. – Я чомусь навіть не здивована, що саме тобі вдалось завести такі знайомства.

– Не найгірші. Так, а що там за чутки такі?

– Щось тут сталось. Його відрахувати без права відновлення мали. Не прислухалась, адже не знала, що мені ця інформація знадобиться. Я подізнаюсь, що і як. Аби з ким ти дружити не будеш. Може він взагалі небезпечний.

Я була в цьому майже впевнена. Було це відьомське чуття чи простий аналіз його поведінки – сказати складно, проте небезпекою від нього просто таки віяло.

– Буду вдячна, – не довго думаючи, погодилась я.

– З тебе тістечко, коли зустрінемось наступного разу, – підступно занурювала мене в борги подруга. – А що, до речі ректор?

– А що ректор? Нормальний, мушу зізнатись ректор. Частина його нововведень, звісно, багатьом не подобається. Але загалом… Херенд почав оживати, Зої. І прикрашатись…

– Я чую нотки захоплення в твоєму голосі? Чи це вже мені ввижається?

– Артефакти розряджаються, мабуть, от тобі всіляке і чується. Я просто кажу, що він куди кращий ректор, ніж попередній. В нас тепер навіть найзаможніші студенти та викладачі в їдальню бігають. І ще спробуй встигни до того, як все розхватають.

– Тобто ректор тебе не приваблює як чоловік?

От причепилась. І знову нагадала і про кабінет сьогодні, і про нашу недавню вилазку в місто… 

– Нічого такого, – роздратовано відрізала я.