Розділ 14.3

– Ну, от загалом… і все, – зітхнувши, розвела я руками, демонструючи всі свої напрацювання ректорові.

Стрейт глянув на зошит, на мене, стиснув губи, та схрестивши пальці в замок, відкинувся на спинку крісла. Не вразила його моя робота, схоже.

Чомусь мене це засмутило. Не знаю навіть чому. Тому що шкода було часу, котрий я витратила в бібліотеці. Чи просто не хотілось розчарувати керівництво академії, яке покладало на мене стільки надій та планів. Не знаю, з яких саме причин, але ж підвести його не хотілось.

Тож я схилилась над зошитом, намагаючись не видати себе ні поглядом, ні голосом.

– І що тут не так? – не дочекавшись критики, запитала я.

Ректор піднявся на ноги, пройшовся по кабінету, зволікаючи з відповіддю. Складно було втриматись і не прослідкувати за ним. Але я втрималась. Вперто свердлила написаний план, котрий мені тепер здавався ідіотським.

– Для початку викресли теорію. Ти не реферат і не курсову пишеш. Теорія потрібна скоріш тобі, аби робити висновки і записувати її у звіт. Максимум, що ти можеш дописати – обгрунтування, – спокійно та виважено роз’яснив ректор. І я натиснувши на олівець так, що покришився грифель, викреслила перші два розділи з плану.

Мій звіт одразу схуднув ледь не половину. Ну, з того, що я собі там напланувала написати.

– Щось іще викреслювати? – поцікавилась я, все ще не піднімаючи погляду.

– Зараз глянемо, – прошелестів голос ректора мені просто над вухом. І так, що теплий подих торкнувся шкіри.

За своєю злістю та роздумами я прогавила той момент, коли Стрейт опинився в мене за спиною, схилився низько, заглядаючи тепер в зошит через моє плече. І страшенно стіснивши мій особистий простір. Настільки стіснив, що аж дихати стало важко від такої близькості. Серце закалатало, як навіжене. Я заклякла. Всі відчуття зосередились на ньому: відстань, що нас розділяла, тепло його подиху, аромат… від ректора пахло кедром і ще якимись травами, котрі мені зразу визначити не вдалось.

Я спіймала себе на думці, що мало не вперше мені не було неприємно знаходитись поряд з чоловіком. Мені не кортіло відсунутись, а краще взагалі опинитись якнайдалі… І ці власні, незвичні відчуття спантеличили куди більше, ніж його неочікуване наближення.

– …Ти слухаєш мене взагалі? – привів мене до тями невдоволений голос Стрейта. І подумки себе насваривши, кивнула. 

– Задумалась, пробачте.

– Задумалась вона… Гаразд. Ось тут ще викресли, а тут допиши – “дії, для захисту жертви”.

Я нервово змахнула з аркуша покришений грифель та швиденько нашкрябала ще один пункт в план, намагаючись зосередитись на роботі. Вдалось, але не зовсім.

– Ви не могли б… не висіти наді мною. Світла замало… – буркнула я, так і не оглянувшись на чоловіка, що прискіпливо слідкував за всім, що я робила.

– Хм… – це були всі коментарі ректора щодо моєї нахабної поведінки. 

Дихати однозначно стало легше. А от серцевий ритм не вирівнявся. І тепер мені ще до всього здавалось, ніби його погляд свердлить мені спину.

Дідько, що ж в біса зі мною відбувається?

Проте ректор швидко повернувся до теми нашого засідання. Чітко з роз’ясненнями пояснив, що саме мені треба написати, як оформити.

– Принесеш свій опус мені завтра. Судячи з усього, до кінця дня ти все одно не встигнеш написати звіт.

– Та точно, – скисла я, оцінивши обсяг робіт.

Це ще ж пригадати треба все в подробицях. І Морока… Його я пригадувати взагалі не хотіла. Не варто було йому про нього розповідати. Але вже як розповіла, то витисну з цього все, що тільки можна було.

– А як на вашу думку, лере Стрейте, цей морок був підпорядкований чи стихійний? – наважилась я на питання, котре мене мучило з бібліотеки ще.

Задля відповіді на нього, я навіть розвернулась та поглянула на причину мого сум’яття.

Причина насупилась, брови зійшлись до переносиці і тепер вже він намагався уникати зорового контакту. Стало незатишно. Морозно від усвідомлення: все не так просто, як намагався зобразити Стрейт.

– Сподіваюсь, що стихійний, – подумавши трохи, все ж промовив ректор.

– А якщо ні?

– Якщо “ні”, то у нас дуже великі проблеми. І схиблений чаклун в місті. 

Стало ще не затишніше. Моторошно. навіть.

– А хто той чоловік, що був у вас у кабінеті до мого приходу? – вже зовсім махнувши рукою на острах, запитала я.

Ректор все ж глянув на мене, усміхнувся одним куточком губ та ледь-ледь покачав докірливо головою.

– Це вже не твоя справа.

– Але ж він був тут саме у цій справі, – спробувала натиснути я.

Проте зазнала невдачі в своїх випитуваннях. Ректор усміхнувся широко і майже щиро.

– Настане час, ти дізнаєшся. Не знаю правда, чи будеш цьому рада… – прозвучало, як погроза. А погроз я не люблю, тож стиснулась, схрестивши руки на грудях.

– Тоді… все? Я вільна? – запитала, сподіваючись втекти, попрацювати. Бо ще мала кілька не зовсім академічних планів, котрі треба буде залагодити до початку нововведеної комендантської години.