Розділ 14.2

Добре, коли до тебе добре ставляться. Особливо, коли це працівники академії. Адже на обід я таки запізнилась.

Студенти вже розбіглись, вікно роздачі вже зачинялось, проте для мене добросердечно зробили виключення.

Тож нашвидкуруч пообідавши, запивши все ледь теплим чаєм, я вирушила на своє відпрацювання, міцно притискаючи до грудей торбу з записами. Поспішати не хотілось. Чомусь було трохи ніяково після вчорашнього. Вчора сил вже не було ніяковіти і стидатись. А от варто було відпочити… Та ще й Брейт зі своїми посяганнями та звинуваченнями… І звіт, попри те, що я тепер мала певні напрацювання, я ще не підготувала зовсім. А так не хотілось вдарити в багнюку обличчям, перед єдиною людиною, що в мене повірили.

Лера Квон зустріла мене звичною привітною усмішкою.

– В себе? – кивнула я на зачинені двері в ректорський кабінет.

– Так, але в нього відвідувач, – чомусь пошепки відповіла лера Квон, подавшись вперед.

Ніби нас через ті двері підслухати могли. Та на кабінеті ректора стільки заклинань, що там можна масове ритуальне спалення скоїти, і ніхто того не почує.

Але я вирішила, що не буду цього разу бунтувати проти правил, і заговорила точно так само, пошепки:

– А хто?

Тіра Квон знизала плечима, зиркнула на двері тицьнула пальцем в стелю:

– Хтось важливий, – пояснила вона, коли усвідомила, що я не найздогадливіша відьма в світі, і дійсно щось намагалась розгледіти на стелі.

На стелі знайшлась тільки тріщина, облуплена штукатурка та муха.

– А-а-а-а! – протягнула я, присівши на м’який стільчик та мимоволі вчепившись поглядом у двері.

Майнула зрадницька думка, що за таких обставин, можна і не чекати. Там важливі відвідувачі. І в разі чого, я приходила. А наступного вже разу можу і зі звітом прийти…

– Чай будеш? – відволікла мене від боягузливих думок лера Квон.

– Тільки-но пообідала. Дякую, – зітхнула я, поховавши свої зрадницькі плани під вагою почуття відповідальності.

– Хоч цукерочку візьми. Тобі сили відновлювати треба, – вмовляла помічниця ректора.

– Тобто? – натягнувшись, мов струна, вирішила уточнити я.

– Ну, ти вчора витратила стільки сил… – протягнула лера.

– А вам звідки про це відомо?

– Пів міста гуде, що дівчинка-чаклунка врятувала доньку лери Сноу від тяжкої хвороби. Не важко здогадатись, хто саме ця дівчина, – усміхнулась лера Квон, піднявшись та таки вклавши мені в руку цукерку.

Чудово. Просто чудово. Тільки цього мені і не вистачало. 

Ні, слава та визнання – непогано для магів. Навіть чудово. Якщо ти прагнеш високооплачувану роботу знайти. Проте, я поки роботу не шукала. Та й надто все дивно з цією справою. Моторошно, я б сказала.

– Я відьма, а не чаклунка, – усвідомивши, що так і сиджу з цукеркою в руці та мовчу, бовкнула перше, що спало на думку.

– Зазвичай, не маги не надто уважні до подробиць, – хмикнула лера Квон.

– Тому й придумують казна-що, – відмахнулась я, намагаючись здаватись безтурботною.

– Та звісно… – кинула жіночка, але по голосу було зрозуміло, що мені не повірили.

А я знову замовкла, усвідомлюючи, що подальша розмова та намагання щось заперечувати, тільки підтвердить її здогадки.

І ніби не даючи мені знову провалитись в роздуми про те, що сталось напередодні, двері ректорського кабінету нарешті відчинились та у приймальню швидким широким кроком вийшов високий чоловік у чорному. У всьому чорному. Костюм, сорочка, черевики, чорний камінець в персні, медальйоні на срібному ланцюжку… навіть його очі здавались чорними. На вигляд йому можна було б дати років біля сорока, в темному волоссі пробивалась сивина. Це мало не єдине, що в його образі було білого. Тонкі губи стиснуті в ледь помітну лінію, здавались приклеєними до обличчя, тож коли він зиркнувши на мене, заговорив, я ледь не підскочила від несподіванки.

– Лера Кас, як я розумію? – чи то запитав, чи то стверджував незнайомець. Схилившись та впіймавши мою руку, немов клюнув її в швидкому поцілунку.

Я так розгубилась, що навіть встати не додумалась, аби хоч удати, що дотримуюсь правил пристойності.

– Вельми радий знайомству, – заповнив незручну паузу незнайомець. Проте так і не назвався, тож “знайомство” виглядало знущанням. – Навіть шкода, що мені вже час. Сподіваюсь, що ми ще матимемо змогу познайомитись ближче. До зустрічі.

– На все добре, – ошелешено пробурмотіла я йому в слід.

Подумки вирішивши, що не хочу ані зустрічатись з цим чоловіком в майбутньому, ані, тим паче знайомитись ближче. Але попри власні ж бажання стояла витріщившись йому в слід, аж поки дивак не покинув приймальню. Та й після того відмерла не відразу, а після вагомого та досить різкого:

– Кас ти до мене? – від ректора.

Власне, тепер я тільки згадала, що прийшла не плітки збирати та знайомитись з диваками в чорному, а власне у справі.

– Так, на відпрацювання, – знову притиснувши сумку до грудей, поспішила в кабінет я.