Розділ 14.1

З наступної пари мене вигнали.

Ну, тобто як вигнали? Викладач вирішив, що обереги та амулети мені ні к бісовій матері, і так надто розумна, і попросив піти погуляти. Не знаю, що там збирались надтаємного викладати решті групи, запитаю потім в когось, але я не дуже замутилась через таку дискримінацію. Побурчала, звісно, для порядку. Але насправді навіть трошки зраділа, що тепер маю купу вільного часу, котрий можу використати з максимальною користю.

І попрямувала до бібліотеки.

Неповторний аромат старих книжок огорнув спокоєм та безпекою. Це була територія знань. Але не справедливості.

Правилами академії лише жінкам обмежували доступ до більшості потрібної інформації. Лише один період був просвіт, але варто було моєму заклятому деканові заступити на посаду, і все повернулось у звичне русло.

Когось такий стан справ влаштовував. Дівчат, як Зої, життя котрих було розплановане та забезпечене ледь не з народження. Когось – ні. Були й такі дівчата, котрим доводилось прогризати собі дорогу в нормальне життя. Дехто ламався під системою, дехто приймав її такою, як вона є. Хтось боровся і зазнав поразки. І от в мене з’явився примарний шанс щось виправити, завдяки незрозумілим, відчуваю, власним планам ректора.

– Мейв, люба, рада бачити! – гукнула бібліотекарка, вислизнувши з-за стійки та широко посміхнувшись. – Оу, тобі неймовірно пасує нова форма!

– Дякую, – опустивши голову, буркнула я, відчайдушно намагаючись приховати своє ніяковіння.

 – Чому не на парах?

– Вигнали, – відмахнулась я, впоравшись з емоціями і намагаючись перевести увагу на щось інше. А на повний жаху зойк лери Терн, пояснила: – Там ввідні заняття для бойовиків. Тож вирішили мене виставити, аби я не нудилась та не знущалась з нещасних хлопців.

– А, – розсміялась лера Терн. – Це дуже на тебе схоже. Певно, викладач добре тебе знає. 

– Поняття не маю, – знизала я плечима, наблизившись до книжкових полиць, що тепер мерехтіли синім на не червоним. – Нові дозволи?

– Ах, так. Не встигла тобі повідомити, – зачастила бібліотекарка подріботівши до шаф, де за склом чекали на вдячного читача книги, торкатись котрих мені ще не так давно було зась. – Розпорядження ректора. Тепер немає поділу між “жіночою” навчальною літературою і “чоловічою”. Урівняв всіх. Тож… замовляй!

Не дуже висока сухенька жіночка в звичній мені сіренькій сукні, котру я й сама недавно ніжно любила, вмить узялась в боки широко усміхнулась і ніби й сама засяяла. Аж незвично бачити зазвичай буркотливу леру Терн такою… життєрадісною.

А! Замовляти! З чого б тільки почати? Стільки всього кортіло нагребти і зачинившись в кімнаті не виходити в світ поки не перечитаю все це. Або поки мене за прогули не відрахують. Ця думка трохи настрій попсувала. Як не крути, а Херенд подобався мені все більше і більше. Попри те, що тепер тут чаклунів було більше, ніж комашні на солодкій булці. Попри те, що Уоткінс все ще сидів у кріслі декана та мріяв, як випхає мене за поріг. Попри те, що на мене сипались покарання та відпрацювання, звіти…

Звіт!

– Леро Терн, а можна мені щось про Мороків? Якщо є! – ледь не підскочивши на місці, запитала я.

Бібліотекарка насупилась, задумалась, буркнула щось накшталт “і не дивно!”, та рушила вглиб бібліотеки.

А я поки розклала письмові приладдя на столі для читання, дістала кілька великих аркушів, котрі виділила з власних запасів для важливих документів.

За кілька хвилин прямо на столі поряд зі мною матеріалізувався невеликий стос книг. “Загальна монстрологія”, за которою ми й вивчали більшість матеріалу. Ця книга й раніше була загальнодоступна, проте інформації в ній було мало і вона була настільки узагальненою, що буквально нічого не розкривала про предмет вивчення. Тож я одразу відклала її в бік. “Магічні й не магічні істоти Тентергара”. Це вже була книга цікавіша. Але от остання “Магія потойбіччя та наділені магією мерці” – мене зацікавила куди більше ніж попередні.

Вона підходила ідеально. І Морокам тут приділявся цілий велетенський розділ за вивчення якого я й засіла. І не дарма. Адже відкрила для себе багато цікавого. Приміром, що Мороки класифікувались як вільні та підпорядковані. Що логічно, бо це стосувалось будь-якої нежиті. Природні, або спонтанні, та штучні. Не розумію, яким маньяком треба бути, аби так чинити так з тими, хто нещодавно був твоїм же поплічником…

“Першу армію Мороків було створено за часів Великої війни Півдня. Причиною тому стало велика кількість загиблих магів, з котрими практично неможливо було ховати з дотриманням всіх правил та обрядів. Тож магістр Гептерон Хоурс вирішив проблему з користю”

Якось аж мороз поза шкірою пішов від таких формулювань. І від масштабів катастрофи також.

Але виникло цілком закономірне питання: Чи був “мій” Морок підпорядкований? Чи керував ним хтось? Якщо так, то в нас маніяк бродить вулицями міста та вбиває дітей. І цей маніяк знає про мене більше, ніж мені хотілось би. Не найрадісніші висновки. Мені тільки цього й не вистачало.

“Мороки вбивають, випиваючи життєву силу, а часом, і магію з жертви!”

Якого дідька тоді цей поліз мене душити?

Поки більше запитань, ніж відповідей. І всі ці питання я старанно записувала в зошит, як і старанно конспектувала розділ.