Розділ 13.3

Кінець пари супроводжувався дружнім злагодженим зітханням, котре помітив, проте проігнорував лектор. Ну, або вдав, що проігнорував. Бо ледь помітна усмішка все ж його уст торкнулась.

– Леро Кас, – затримав мене лектор, – Можете приділити мені кілька хвилин?

Я не дуже хотіла, але подітись було нікуди. Блондин з брюнетом забарились на виході, вп’явшись в мене повним нерозуміння поглядом. Якщо чесно, то я також не дуже розуміла причини затримки. Здавалось би вже, що всі покарання були озвучені. Чого йому ще від мене потрібно було?

– Я її не з’їм, юнаки, – кинув він насмішкувате в бік одногрупників. І тим не лишалось нічого іншого, як вислизнути з аудиторії. – Як я вже казав, ваша викладачка, дуже хвалила ваші здібності та знання, вашу старанність та наполегливість. Попереджала, що характер у вас не дуже легкий, язик за зубами не тримається…

Чиста правда. Чистісінька. Від того, я вічно й розгрібаю наслідки власної нестриманості.

– Нічого не зробиш з цим. Відьма ж, – розвела я руками і спробувала навіть посміхнутись.

– Дійсно, відьми народ такий, що переломити їх неможливо. Але я й не збирався. Мені дійсно потрібна помічниця. Це не покарання, як ви, впевнений, вже встигли подумати, а робота… Лаборантом. З оплатою та доволі гнучким графіком, – зазначив лектор.

Я насупилась, стиснувши лямку своєї сумки.

– В академії немає лаборантів. Не було на моїй пам’яті так точно, – промовила я. – На це ніколи не було грошей…

– Тепер є. Херенд тепер не забита провінціальна академія, – тут мені навіть образливо стало за рідну альма-матер. Не така вона й погана була… для мене. – Тож, я запропоную ректорові вашу кандидатуру.

Від згадки про ректора, мені п’яти поніміли. Мені б не потрапляти йому на очі якийсь час. Може забуде про мою осяйну особу. А тут, як на зло…

– А може, не треба? Може, є достойніший кандидат. Цілий факультет зіллєварів же…

– Ви найкраща кандидатура, – відрізав лектор. І я здулась.

Зрештою, чом би й ні. Робота мені була потрібна в будь-якому разі. З новими правилась, старі заробітки вже в минулому. А тут можливість…

– Гаразд, якщо варіантів більше немає…

– От і чудово, – усміхнувся лектор. – Сьогодні ж поговорю зі Стретом. 

– Дякую, – розгублено зронила я, розвернувшись та намагаючись все ж покинути аудиторію. Неспокійно мені було поряд з цим викладачем чомусь. Хоч на вигляд цілком спокійний і привітний чоловік.

– Ентоні Грун, – долетіло мені в спину. – Мене звуть Ентоні Грун. Сподіваюсь, більше не забудете.

– В жодному разі, – почервонівши, що бувало зі мною геть не часто, кивнула я. – До побачення, лере Грун.

– На все добре, леро Кас.

І не встигла і поріг переступити, не те що обдумати все те, що щойно сталось, як мене з двох боків під руки підхопили одногрупники та потягли коридором.

Я спершу смикнулась, і навіть подумала чом би вже не закотити скандал. Душа давно просила гарної сварки. Але потім згадала, що обіцяли приділили їм час після пари. Тож висмикнувши руки з чіпких клішней цих двох, покрокувала за ними.

– Що хотів Грун? – ледь звернули ми в коридор іншого крила, запитай Брейт.

– Організаційні питання, – відмахнулася я. – Мене зараз більше цікавить, якого дідька вам від мене потрібно?

Хлопці зупинились на достатній відстані від одногрупників, що вже топтались під аудиторію в котрій повинно пройти наступне заняття. Переглянулись. І почав Брейт. Несподівано почав.

– Пробач мені за вчорашнє. Сам не знаю, що це було. І я готовий понести будь-яке покарання від тебе, – промовив він дивлячись мені прямо в очі.

Тут у мене ледь щелепа не впала. Це пихатий чаклун зараз просить пробачення у відьми. Я про всяк випадок визирнула у вікно, глянула в небо…

– Що там? – не втримав Ед, визирнувши за мною та окидаючи уважним поглядом чисте осіннє небо.

– Та, мабуть, зараз має над Херендом пролетіти дракон, – задумливо протягнула я. – Має статись щось надзвичайне, якщо вже чаклуни у відьом пробачення просять.

– Ненормальна, – фиркнув Ед, всівшись на підвіконня та скривившись так, немов кислого супу сьорбнув. – Ми взагалі до тебе з дуже серйозною справою. І миром.

– Ну-ну. Навіть не здивована, – схрестивши руки на грудях, скинула я брову. – І що за справа?

Хлопці перезирнулись і заговорив цього разу вже блондин.

– Розумієш, як не прикро це визнавати, але ми виявили досить… значну прогалину в наших знаннях і вміннях. 

Я ледь стрималась, аби не засміятись в голос. Так от що їх мучить. Моя перемога на вчорашньому спарингу.

– Програв дівчині і не можеш з цим змиритись? – зиркнувши на Брейта фиркнула все ж я.

– Змиритись – найпростіше. З помилками потрібно працювати і виправляти їх, – спокійно промовив брюнет.

Відповідь достойна. Практично щира. Гаразд, я повірила.

– І що мені за це буде? – поцікавилась я.