Розділ 13.2

Пара з “Зіллєваріння” минула дуже продуктивно. І зовсім не тому, що лектор давав новий цікавий матеріал. Навпаки, те що для чаклунів було новим та не зовсім зрозумілим, для мене давно стало звичним та буденним. Відьма, все ж таки. 

Тож я вирішила витратити час з користю, слухаючи лектора краєм вуха.

А саме – накидала план мого майбутнього звіту. Ще б хто сказав, що там мало б бути в тому звіті. Опис монстра? Чи схема рунічної в’язі? Чи те, як я ледь в джерело сили не відправилась, через власну розгубленість та неуважність? Чи може те, що ця тварюка мене на ім'я називала? Що саме писати?

Зупинилась я все ж на історії “хвороби” дівчинки та описі рунічної захисної в’язі. Покажу Стрейту план, а там вже…

– Пс-с-с! Кас! – скориставшись тим, що лектор саме відволікся, записуючи на дошці довгу формулу зілля жаростійкості, перевісився через парту Лів.

Поглинута власними роздумами та зосереджена на клятому звіті, я аж підскочила на місці. Ще мить і сипнула б міцними слівцями у відповідь, проте саме цієї хвилини лектор оглянувся, окинув поглядом аудиторію, зупинившись почергово на кожному присутньому, тож довелось стриматись і вдати, що старанно списую формулу. Пригадується, вона в мене в конспекті за перший курсу була. 

– Кас! – знову зашипів Лів’єр, ледь викладач відвернувся та знову взявся бубоніти собі під носа пояснення.

Все ж лера Катердноу викладала куди краще і цікавіше. Хоч і була дуже сувора. В неї на парах навіть мухи боялись дзижчати. А практичні як подавала…

А цей мало того, що ніби заупокійну читає, то ще й помилок у формулі наробив. Певно, сам цей предмет знає на рівні… чаклуна!

– Якщо через тебе я зароблю покарання… – крізь зуби процідила я, вп'явшись немиготливим поглядом в дошку.

– Ти вже думала над помстою? – продовжував випробовувати удачу Лів.

– Таке… – зітхнула я, не бажаючи розвивати розмову.

Ще не вистачало, до всього, аби викладач перевірив мій абсолютно порожній конспект. Тоді мене всі мої набуті знання не врятують.

– Яке? Може узгодим після пар?

Не відчепиться. Починаю розуміти дівчат, котрі втікали від нього вже після першого побачення, куди очі дивились.

– За вечерею поговоримо, – здалась я і вимовила це саме в той момент, коли викладач обернувся до аудиторії, поправив маленькі круглі окулярі в тоненькій оправі і звернув увагу… на кого? Та звісно ж на мене. Я найбільше в око впадаю, певно.

– Леро Кас, якщо я не помиляюсь? – пробубонів лектор. – Маєте що додати по предмету?

Прокляття! Я не втрималась і нагородила одногрупника таким поглядом, що за інших обставин на його місці мала би лишитись купка попелу. Проте до лектора нейтрально, сподіваюсь, привітно усміхнулась і відповіла абсолютно нещиро:

– Абсолютно нічого додати, – видала я, не маючи жодного бажання обзавестись ворогами ще й серед викладацького складу.

– Абсолютно жодних?! Вельми дивно. Лера Катердноу дуже схвально про вас відгукувалась. Певно дарма… – поправивши окуляри, скривився викладач.

А оце вже було образливо. Занадто образливо, аби я це проковтнула.

– Хіба кілька зауважень, – піднявшись з місця і без дозволу наблизившись до дошки, підхопила огризок крейди, що залишився після натхненної писанини лектора. – Ви тут трохи… неточно написали, – обрала я найнейтральніше слово, що спало на думку, аби охарактеризувати ту нісенітницю, що написав викладач.

І все так само без дозволу виправила помилки в формулі. Ну от, Мейв, ще один ворог в стінах академії. Не вмієш ти примирятись, мовчати… Але й ображати себе дозволяти – не для тебе.

Тож з почуття виконаного обов’язку поклала те, що залишилось від крейди на стіл, я поглянула на лектора прямо:

– От тепер в мене точно жодних питань та зауважень.

В аудиторії стала така тиша, що на мить здалось, що студенти й дихати перестали. Воно й зрозуміло, така поведінка мені вже не раз боком вилазила. І скільки б покарань не доводилось відпрацьовувати, життя мене не вчить. Ну, одним покаранням більше, одним менше…

– Вважаєте себе розумнішою за викладача? – з кам’яним виразом обличчя поцікавився лектор. 

– Певно, звичайна неуважність та нерозбірливий почерк, – знизавши плечима, промовила у відповідь, приготувавшись все ж до скандалу.

– Певно, – витримавши важку довгу паузу, кивнув викладач. – Беру свої слова назад. Лера Кетердноу таки в вас не помилилась. Тож, ви, леро Кас, ідеально підходите мені в якості помічниці в лабораторії.

Ну от і покарання. Хоча… не найстрашніше, яке б могло бути.

– Звісно, лере… – і тут я повною мірою усвідомила, що так і не запам’ятала прізвище лектора.

– Ну-ну, – хмикнув викладач. – Займайте своє місце, леро. І на майбутнє, записуйте прізвище людей, від котрих залежить, чи будете ви навчатись в Херенді.

А так добре все могло скінчитись, якби не моя забудькуватість та неуважність. А могло й не починатись, якби Ліву не закортіло обговорити терміново план помсти.

– Прибирання в лабораторії на тобі, – процідила я крізь зуби, діставшись нарешті свого місця.