Розділ 12.2

До кімнати я ледь допленталась. Ноги вже не тримали практично. Хотілось спати. Про який звіт мова могла бути, якщо мені навіть думати було важко? Звіт! Тяжка чаклунська доля, виявляється. Монстрів повбивай, невинних врятуй, та ще й опиши все в трьох томах. Як на мене, то взагалі згадувати про весь той жах не хотілось. Тільки перед очима спливав образ Морока, одразу нудити починало. 

Дурня якась. Хіба для того нам світла сила давалась?

Загалом, двері в кімнату відчиняла в найгіршому настрої. І вираз обличчя, підозрюю, був відповідний.

Недовго.

Бо за мить, крайню ступінь злості та втоми, змінило не менш щире здивування. А все тому, що на ліжку моєї колишньої сусідки, мов у себе вдома, розвалився той, кого я бачити не хотіла не те що в цей вечір, а й в принципі – взагалі. Брейт Хепер. Власною персоною.

І ледь поглянув на мене, продовжуючи задумливо крутити в руках маленьку фігурку крука. Ще й в речах порпався.

– Якого біса ти тут робиш? – розлючено прошипіла я, не поспішаючи зачиняти за собою двері.

Та й сенс їх зачиняти, якщо казна-хто шастає тут, немов по центральній міській площі. Варто буде оновити захисні закляття. І придумати щось таке… Аби більше ніякому непроханому в гості сунутись не кортіло.

– В гості зазирнув, – прояснив ситуацію Брейт, приділивши нарешті мені трохи більше уваги.

– А ти різниці між “зазирати в гості” і “вриватись в чуже помешкання” взагалі не знаєш? – остовпівши від такого нахабства, поцікавилась я.

Бачить Світла сила, що за інших обставин, я просто накинула б йому кілька проклять і виставила б геть. І нехай би потім Уоткінс мені печінку виїв, але пробачте… терпіти таке не в моїх правилах.

Але на жаль, саме сьогодні в мене просто не лишилось сил навіть на таку дрібничку, як триденний пронос. Що вже казати про щось серйозніше.

То й доводилось скипати від злості, подумки відмічаючи, що і за це маю помститись. Не лише за жалюче закляття.

– Це несуттєві нюанси, – нахабно посміхнувся Брейт, поставивши нарешті статуетку на край столі. Він точно мене до сказу хоче довести. Останні сили кину на прокляття ранньої лисини. – Де ти була?

Отакої! А я вже наївно вважала, що здивувати мене ще більше вже неможливо.

– Бігала до драконів на побачення, – уїдливо повідомила я.

– Драконом Ремора Стрейта ще ніхто не називав, – хмикнув брюнет і ледь помітно скривився. З чого б це, цікаво, його перекосило?

І тільки згодом до мене дійшло, що він знає вже, що я поверталась в академію в компанії ректора. І тепер думає, що у мене з керівництвом було побачення.

Прокляття. Отак ненавмисне я й підтверджу чутки про інтимний зв’язок з новим керівництвом. Дідько вже з ним би, якби так воно й було. Але ж так – образливо виходить. Розпусна відьма в очах у більшості студентів, а насправді… Несправедливо якось.

Проте й виправдовуватись перед одногрупником у мене не виникло жодного бажання.

– Заздриш? – хмикнула я, нарешті пройшовши вглиб кімнати та поклавши пакет з формою на стіл поряд зі статуеткою.

І саме в цей момент сталось те, чого я не очікувала. Брейт якимось швидким непомітним рухом опинився зовсім поряд, майже притиснувся до мене, змусивши ледь не сісти на стіл. О, то ми практично одного зросту. Трохи вищий за мене. І очі в нього не чорні, як мені здавалось раніше. Вони мають колір налитої, майже чорної грозової хмари. Пригадався той фіолетовий вогонь в очах, що не так давно спалахував на дні зіниць чаклуна. І образ нахабного бовдура заграв новими кольорами.

– Дивлячись кому, – прошепотів він ледь чутно, схилившись до мене, проте я нарешті відмерла та так різко його відштовхнула, що сама ледь не розтягнулась на столі.

І звідки ж тільки сили взялись? Думала, що геть виснажена, але – ні. Он як відлетів Брейт. Не дуже так і далеко, але на кілька кроків все ж позадкував.

От і почала моя нова репутація працювати проти мене. Тепер кожен охочий, намагатиметься притиснути мене в темному малолюдному куточку. Але горло перехопило, серце ледь не зупинилось. І знову, мов насправді, спилвли спогади з далекого минулого. Відчувся липкий погляд, важкий подих та мокрі від поту руки на моєму обличчі.

Всі чаклуни – самозакохані тварюки, котрі думають, ніби світ належить тільки їм. Якось, я почала про це забувати останнім часом. А дарма, виявляється.

– Вийшов геть! – рявкнула я, стиснувши долоні.

– Облиш. Вибач, – розгублено пробурмотів Брейт. Намагався знову наблизитись, проте я виставила перед собою руки, давши зрозуміти, що звичайною штовханиною не обійдеться. Чого б мені це не вартувало.

– Вийшов… геть, я сказала! – гаркнула я так, що сама здивувалась холоду й силі власного голосу.

– Я взагалі в справі прийшов…

– Справ не буде! Жодних. Ніколи! Геть, поки…

– Гаразд, – покірно, хоч і все так само розгублено кивнув Брейт. – Поговоримо завтра. Добраніч.

Я не відповіла, дочекавшись, коли він нарешті залишить мене на самоті. І тільки після цього підперла двері стільцем так, щоб щонайменше наробити гуркоту, якщо хтось знову буде ломитись до моєї кімнати.