Розділ 12.1

Час сплив непомітно. День дійшов кінця. Сонце змінив вже майже повний місяць, зависнувши над дахами будинків. В цій частині міста ліхтарів було не багато, та й ті світили через один. Шурухали сміттям в чорних провулках щурі і безпритульні коти. А у вікнах де-не-де засвічувалось світло.

Підкрадався заморозок. Пробирався під куртку, аби висмоктати залишки тепла з і без того змученого тіла.

Я ненавмисно вибила дріб зубами, від злого пориву вітру. Ректор зупинився, важко зітхнув та, стягнувши свій кітель, накинув мені на плечі.

– В мене власна форма є, – слабко заперечила я, все ж ховаючись від вітру в тепло чужого одягу.

– Угу, – буркнув Стрейт, але це була єдина реакція на мої протести. Ну, хіба ще пакунок з формою з моїх рук забрав.

До академії я ледь дійшла. Не те щоб дуже погано почувалась, але сил вистачало тільки на те, аби вперто переставляти ноги. Добре, що хоч Стрейт підлаштувався під мій неспішний крок і мені ще й за ним гнатись не треба було.

Він мовчав всю дорогу. По обличчю видно було, що над чимось напружено розмірковує. І це не дивно. Мороки в місті, наповненому студентами чаклунами, не найкраща новина. Мене й саму мучило питання, звідки їм тут взятись?

Мороки – то не просто звичайна нежить. Про те, що магічно обдаровані навіть померти спокійно не можуть, вчать ще в перші тижні першого курсу кожної академії. Для того, аби маг не повстав та не перетворився на привида. І взагалі, звичайні привиди також небезпечні, звісно, але чаклуни з ними справляються на раз. А от Мороки… Вони наводять жахіття, п’ють сили, через страх, а в випадку з Лінсі, ще й магічну силу. І перетворюються на неймовірно сильних монстрів. Деякі навіть магію здатні застосовувати з часом. Той, якого мені довелось зустріти – вже міг матеріалізуватись. І не просто проявитись, а й атакувати фізично.

Мені стало зимно від думки, скількох життів вартувала така сила. Але рости йому ще було куди.

В пам’яті, мов наживо, спливли недавні події. І точно так, мов наживо, я знову почула той мерзенний голос – «До зустрічі, Мейвелін». Аж дихати важко стало. Серце стислось в грудях.

Це було моє справжнє ім’я, дане мені в перші хвилини життя. Його мають знати лише рідні. То звідки Мороку воно відоме? Звідки? Якщо навіть серед живих немає тих, кому воно відоме.

«Але є серед мертвих!» – тієї ж миті підказав внутрішній голос.

Дідько. І що думати? Хто це? І що йому в біса від мене треба?

– Ми вже майже дійшли, – промовив ректор.

Мені на якусь мить здалось, що в його голосі майнуло занепокоєння.

Швидко згадалось, як уявляла, ніби ректор тягне мене на плечі назад в академію, і випросталась, зібравшись зі, задавалось, останніми силами.

– Все добре. Я вже майже відійшла, – впевнено збрехала у відповідь.

Але судячи зі скептичного виразу обличчя, мені не повірили.

Вже біля входу до гуртожитку, коли я, відмовившись від подальшої допомоги та повернувши кітель ректорові, попрощалась зі Стрейтом, мені у слід прилетіло:

– Завтра, щоб була після пар в моєму кабінеті. Відпрацювання нікуди не поділось. І звіт напишеш.

– В сенсі звіт? – я аж спіткнулась від несподіванки і ледь не розтягнулась на східцях.

– А ти як собі думала? Робота магом це десять відсотків практики і дев’яносто – звітів. Тренуйся, коли вже взялась практикувати, – порадив Стрейт.

І пішов собі. Я навіть не придумала, що йому відповісти.

Ну, чудово. Тепер мені до всього ще й звіти писати.

Але… чи не означало це разом з тим, що можна і практикувати?