Розділ 11.4

Цього разу мені вже вдалось піднятись з першого разу. Кімнату перестало штормити, тож я повільно, але впевнено попрямувала у майстерню, залишивши ректора з моєю писаниною по стінах. Навіть не озирнулась, аби оцінити його враження. Дійсно втома брала своє. Не лише через напад Морока. Все ж в рунічну в’язь довелось влити забагато магії і сил. І мені тепер і самій би якогось чаю солодкого і пиріжок з м’ясом. А краще кухоль червоного і кілька запечених курячих ніг.

В кімнаті пахло вишнями, травами та трошки димом від розтопленої грубки. 

Лінсі ще стомлена, бліда та з синцями під очима сиділа біля невеличкої грубки та наминала за дві щоки солодкий пиріг, запиваючи його запашним чаєм. Та з цікавістю поглядала на мене.

– А мені тепер не будуть жахіття снитись? – запитала вона з острахом.

– Не повинні, – усміхнулась я. 

– Це добре. Вони страшні. І завжди намагаються мене задушити.

Мені аж гірко в роті стало від таких одкровень дівчинки. Ящо мені, дорослій відьмі було так несолодко, то що говорити про малечу? Треба було щось їй сказати, підтримати, але в голову нічого путнього не приходило. Та й взагалі, не вмію я з дітьми спілкуватись. В сиротинці більше гризлись всі між собою. Іноді дружили проти когось, збиваючись в групи. Просто як тепер в нашій групі – свої і чужі.

Я зітхнула, так і не придумавши достойної відповіді.

– Все готове, – протягнула мені загорнуту у папір форму майстриня. – Можеш забрати… і… не потрібно грошей. Ти так багато для нас зробила… – тараторила ледь чутно Амадея, намагаючись впоратись з емоціями. Мені здавалось, що вона не дуже вірила в наші слова, але паростки надії на краще вже пробила кригу зневіри і відчаю.

– Но-но! Лер ректор дуже хоче сплатити за роботу. Це обов’язок академії, – спеціально голосніше сказала я, нагадавши керівництву, що він щойно почав через мене обростати боргами. – До речі, хотіла у вас запитати, – згадавши чому саме так вперше намагалась вийти зі спальні кравчині. – Коли Лінсі… стало погано?

Амадея замислилась ненадовго, намагаючись точно пригадати, коли саме це сталось, спохмурніла, кинувши побіжний погляд на дівчинку.

– Після Свята врожаю, – рішуче відповіла вона. – Я спочатку подумала, що вона погано спить через те, що забагато гуляла, проте… далі ставало тільки гірше.

Два тижні. Забагато, якось. Хіба якщо…

– Хто був її батьком? – запитала тихо, аби дівчинка не почула.

Лера Сноу стиснула губи, явно не бажаючи відповідати на подібне питання. Проте поглянувши на мене, здалась.

– Один чаклун з Хемпертнера, – зітхнула вона. Проте після поглянула на мене твердо і навіть з викликом. – Але я не шкодую…

– Це мене взагалі не цікавить. То ваша справа, – відмахнулась я. – А от те, що Лінсі, схожу успадкувала дар батька. Здається, що саме це врятувало їй життя.

А та почвара стала напрочуд сильною, напившись не лише життєвої сили, але й магічної енергії.

Дідько!

– На святі вам нічого не дарували? Можливо ви щось купили для Лінсі? – згадавши, про наше існування, ректор нарешті приєднався до нашої компанії. – Гарна робота, Кас.

Я навіть не одразу зрозуміла про що мова. А! То він про рунічний малюнок. Мені навіть незручно стало, від неочікуваної похвали.

Притиснула до грудей пакунок з перешитою формою. Варто було б її приміряти, але вже в гуртожитку якось. Та й розвивати розмову, коли ректор так вичікувально дивився на задумливу леру Амадею, було незручно. Та й мені самій було цікаво, до чого хилить ректор.

– Наче ні, – не дуже впевнено промовила все ж вона. 

– Мінсі, – несподівано скрикнула донька кравчині. – Їй також снились жахіття. А тепер будуть?

Ректор повільно наблизився до дівчинки, присів так, аби Лінсі не довелось дивитись на нього знизу та обережно заговорив:

– Ми не можемо отак зразу відповісти, не поглянувши на Мінсі. Але якщо скажеш де вона…

– Спить, – абсолютно серйозно відповіла дівчинка. – Вона також хворіє.

– А де Мінсі спить? – так же спокійно та добродушно продовжив допит ректор.

– В ліжку, звісно, – як нерозумному, пояснила Лінсі.

Амадея вмить кинулась в кімнату та дуже скоро повернулась з невеликою ганчірковою лялькою в руках. При тому тримала вона її так, ніби та могла просто зараз її вбити.

Ректор кивнув, забираючи ляльку у кравчині. 

– А як у тебе з’явилась Лінсі? – наостанок поцікавився ректор.

– Сиділа та чекала мене на лавці. Загубилась. Їй було самотньо. От я й вирішила її забрати до нас, – знизала плечима Лінсі. – Вона одужає?

– Звісно. Але для того, щоб вона одужала, потрібно їй полікуватись у нас.

Лінсі насупилась, надула губи, але кивнула.

– Тільки вилікуйте її обов’язково.

– Обіцяю зробити все можливе, – серйозно промовив ректор.

І тільки після обережного кивка Лінсі, підійшов до столу, залишив декілька монет за роботу та скомандував: