Розділ 11.3

Підлога чомусь качалась під ногами, мов палуба корабля. Та й взагалі кімната виявилась не такою вже й надійною, крутилась, мов ярмаркова карусель. Тож за кілька кроків я вже велично підпирала стіну і дивилась на світ, заплющивши одне око. Переоцінила я якось власні сили. Чи монстра недооцінила?

Може він мене не просто придушив?

– Кас, сядь вже нарешті, – стомлено зітхнув ректор, мало не силоміць всадивши мене на ліжко. – Якщо все так, як ти кажеш, то… сядь, загалом. А то в академію тебе на плечах нести доведеться.

Я дуже жваво уявила ту картину, обличчя студентів і викладачів… навряд, хтось собі подумає, що то я бідна нещасна жертва кровожерливого ректора. Хоча в те, що я його доконала і він мене оглушив – повірять охоче. Або скажуть, щось накшталт “вшалевкалась вже десь спеціально, щоб ректор на руках протаскав через все місто”. Співчуття від тих студентів не дочекаєшся ніколи. Втім, я майже впевнена, що мене крім кількох людей з обслуговуючого персоналу взагалі ніхто не пожаліє. Чаклуни народ черствий.

– Я вас, між іншим, себе на руках носити не просила, – прошипіла я, все ще не наважуючись розплющити обидва ока, тож на ректора дивилась одним, але твердо і впевнено. Можна, звісно і двома глянути, але тоді і ректорів ставало у два рази більше. А мене й один дратував. – Я вас взагалі сюди не кликала. До речі, а як ви тут опинились?

Ректор здивовано підняв брову. Певно, намагався зрозуміти, куди саме придушив мене Морок, що я вирішила, ніби безсмертна та можу так розмовляти з чаклуном, від котрого залежить моє подальше навчання в Херенді. Певно за інших обставин, я не була б така смілива, але пережитий страх потребував виходу і виходив якось не дуже безпечно для мого життя та подальшої долі. Але спинитись, чомусь не виходило.

Я впевнено та рішуче підтверджувала найнеприємніші твердження та епітети, котрими рясніла моя характеристика від декана Уоткінса, най би йому до віку гикалось.

– Відчув, що одній дуже діяльній відьмі потрібна допомога, – уїдливо повідомив ректор. Проте поглянув на моє сповнене недовіри обличчя і пояснив: – За форму ходив дізнатись. Чому тобі не знайшлось підходящої. Кастелянка повідомила, що тобі жодна не підійшла, тож ти вчора бігала до лери Сноу. І додала, що зазвичай, Амадея Сноу замовлення виконує дуже швидко, тож сьогодні побіжиш забирати. А оскільки це промах академії, то і вирішувати це питання мав я. 

Немає слів. Взагалі.

– Я б і сама впоралась, – буркнула у відповідь, вражена до глибини душі відповідальністю нашого ректора. – Там не такі вже й великі гроші за роботу.

– Це не обговорюється, – твердо припечатав ректор.

І мені якось перехотілось з ним сперечатись. Не обговорюється той добре. А я витрачу на п’ять шилерів менше.

– У вас тут все… гаразд? – показалась у дверях злякана та спантеличена Амадея Сноу. – Можливо… допомога якась потрібна.

Вона трохи зблідла, переводила повний нерозуміння погляд з мене на ректора та назад, але трималась гідно та врівноважено. Як і належить вихованій господарці будинку.

– Так, леро Сноу. І Лінсі тепер також повинна піти на поправку, – промовила я. Тільки вкладайте її у її власне ліжко і добре годуйте, аби вона знову набралась сил. Хвороба має відступити.

Мені не хотілось розповідати їй про страшного монстра, що доводив щоночі її дитину до знесилення нічними жахіттями, що пив її страх та сили, від чого дівчинка танула на очах, сивіла, а згодом…

Колись це вже було. Далеко звідси. З іншими дітьми. І я б ніколи не подумала, що подібне може повторитись.

– Справді? – чомусь лера Сноу поглянула не на мене, а на ректора.

І це було прикро. Взагалі то, тут я мало до пращурів не відлетіла. А вони так…

– Якщо лера Кас так каже, то певно так і є, – якось не дуже впевнено знизав плечима ректор.

Дуже вдячна за підтримку та віру в мої сили.

– Я виставила рунічний захист, між іншим. Як ви й радили, – процідила я ображено, знову піднімаючись на ноги. Та не наголошуючи та тому, де саме мені радилось його застосовувати. – І тепер хочу забрати замовлення, якщо воно вже готове, та дістатись свого власного ліжка. Стомилась трошки.

“Трошки” – то ще м’яко сказано. Почувалась я, як сторічна бабця. Але ж скаржитись не збиралась. Не при керівництві академії.