Розділ 11.2

– Кас! – рявкнув ректор від дверей, певно плануючи випалити полум’яну промову щодо недопустимості моєї поведінки та нехтування його розпорядженнями.

Проте замовк так же різко, як і почав цю розмову. Схоже, оцінив мій стан. Чи просто передумав вичитувати недолугу відьму, котра взагалі сама собі на умі.

За мить він вже був поряд, опустився на одне коліно та досить м’яко взяв за підборіддя, змушуючи поглянути йому в очі.

А очі ж гарні. І вії довгі, не у кожної й дівчини такі.

Здається, я трохи здуріла. Бо мала б думати про те, що мене ледь не вбило чудовисько щойно, а думалось про очі, вії, суворо насуплені брови та складочку на переніссі.

– Не суптесь. Ви так здаєтесь старшим, – прохрипіла поморщившись від болю в горлі я та обперлась руками об підлогу, намагаючись піднятись, аби прийняти більш достойне положення. А то якось негарно так рачкувати перед ректором. Соромно.

– Сядь вже, – тихо, але твердо скомандувало керівництво, притримавши за руку. А я що? Я тільки “за”! Тож одразу гепнулась назад на дупу абсолютно не граційно, як мішок з вівсом. – Що сталось, взагалі?

Тут я трохи задумалась. Чи варто взагалі розповсюджувати таку інформацію, якщо я його майже не знаю? Та й чи повірить мені, відьмі, чаклун його рівня та сили? Назве навіженою та вклепає ще одне покарання. Добре, покарання я заслужила. А от доводити, що не навіжена і справді бачила… те що бачила і воно намагалось мене вбити. Навіть докази маю у вигляді синців на шиї.

– В місті Морок, – односкладно відповіла я, знову скривившись.

До цього моменту ректор швидко сканував мене на наявність травм, водячи понад спиною руками. Від того шкірою бігали сироти чи то від холоду, чи від крайньої незручності. А тепер завмер. Глянув на мене так… Ну, загалом, як я і очікувала – як на навіжену. Тож я скривилась і спробувала знову піднятись.

Цього разу мене зупиняти не стали, навіть під руку підтримали та допомогли всістись на край ліжка.

Кілька хвилин в кімнаті панувала тиша. Стрейт продовжував сканування, а я намагалась згадати та систематизувати все, що я знала про Мороків. Думки, що метались від Мороків, до рун, Лінсі, а потім до рук ректора, що вже перейшли до моїх ніг, систематизуватись не бажали. Взагалі, якось звертали абсолютно не туди. Тож я не витримала і буквально відсмикнула ногу, коли долоня ректора накрила моє коліно, ніби обпаливши шкіру навіть через щільну тканину форменної сукні.

– Та досить вже, – не стрималась я, розсердившись чи то на себе, через те, що почервоніла, мов мак, чи то на ректора за порушення мого особистого простору. – Ціла я. Придушив хіба трохи.

І для переконливості вказала на горло. Зараз там точно мали бути відбитки кістлявих лап чудовиська. Ректорський важкий погляд уп’явся саме в докази моїх слів. А мені подумалось, що мені навіть більше подобається, коли він отак на колінах стоїть біля моїх ніг.

Світла сило, рятуй мене від дурних думок. Не про те думаю.

Морок! Ось що важливо зараз.

Стрейт мовчав. За виразом обличчя також важкувато було прочитати, про що він зараз думає, тому я вирішила помовчати також. І бажано, навіть на нього не дивитись. Бо щось пульс прискорюватись починав від цих поглядів, дотиків… ніяково мені було. Не звикла я до такої близькості з чоловіком.

– Впевнена, що Морок? – все ж вирішив уточнити ректор.

– Він мене задушити намагався, – поморщилась я, все ж піднялась на ноги та рушила в майстерню, де тихо, мов миші, чекали висновків Амадея з донькою. – Проте, можемо впевнитись.