Розділ 11.1

Серце ледь не вилетіло з грудей. Я заклякла. З голови вмить вивітрились всі завчені закляття, в горлі застрягли слова. Навіть дихнути не могла. Як і відірвати погляд від монстра, очі котрого палали червоним полум’ям.

Він ніби вийшов з моїх нічних жахіть. Довгий, ніби зітканий з чорного диму балахон з широким капюшоном, рухався, немов його тріпав вітер. Гострі вилиці, маленький гострий ніс, тонкі чорні губи. Навіть гидотна усмішка, котрою воно так нахабно, зверхньо демонструвало гострі сірі ікла. Але наймоторошнішими були очі. Червоні, мерехтливі, з вертикальною вузькою зіницею. Вони затягували, жахали до тремтіння.

Він точно як з дитячих кошмарів виринув.

Точніше, кошмари лишились мені після такої ж зустрічі. Єдиної зустрічі в далекому майже несвідомому минулому. Тільки тоді поряд була бабуня, мама, тітка… а тепер я сама. Не лишилось і тіні від того відчуття єднання з давно відлетілим родом Північних відьом. Я почувалась абсолютно самотньою і беззахисною.

Монстр наблизився так стрімко, ніби зник в одному місці та з’явився впритул до мене. Різко скинув кістляву руку з чорними, довгими, гострими кігтями та вчепився мені в горло.

Клятий жах паралізував. Хватка чудовиська позбавляла повітря.

Я безглуздо розтулила рота, спромігшись хіба на те, аби схопитись обома руками за лапу, що стислась на моєму горлі в безглуздих та марний намаганнях віддерти її від себе. Вдихнути нормально. Зібратись з думками. Побороти жах, що позбавив мене здатності думати та діяти.

В очах попливли кольорові кола. Потім почало темнішати. Тіло перестало належати мені. Я вже не відчувала ні рук, ні ніг, але все одно не полишала спроб звільнитись. І тільки стукіт серця оглушував, віддаючи набатом у вухах.

От і все. Так безглуздо і недолуго обірветься остаточно славетний рід північних відьом. Не лишить більше нікого, хто б міг поділитись знаннями про магію рунічної в’язі. І кіт якщо знову з’явиться на карнизі, то не буде кому йому й вікно відчинити…

Кажуть, мало б десь цієї миті перед очима пролетіти все життя. Але мені перед очима стояв чорний кіт, пухнастий та нахабний, крук, що бився у вікно, та, чомусь, ректор з його уважним пронизливим поглядом.

Ну, хоч за те, що покарання не відпрацювала виправдовуватись не доведеться.

Проте якоїсь миті по ногам ніби потягло прохолодою. Не могильним холодом, котрим віяло від чудовиська, а цілком звичайним протягом. Дивно якось, коли здавалось вже нічого не мав би відчувати, а ноги змерзли вмить. Треба було хоч взутись. Вмирати босоніж моветон якийсь.

Проте хватка на моєму горлі вмить ослабла. А згодом монстр просто відпустив мене і я не втримавшись впала на підлогу, боляче вдарившись колінами та судомно хапаючи повітря ротом.

– До зустрічі, Мейвелін, – неочікавно прошелестів над вухом хрипкий гортанний голос, від якого мороз позам шкурою пішов.

І навіть не від того, що це чудовисько заговорило. А від того, що воно знало моє ім’я. Моє повне ім’я, котрого не промовляв взагалі ніхто з тих пір, коли хтось, кого я не пам’ятаю, взяв мене за руку і забрав далеко-далеко від рідних земель. Назавжди спустілих домівок.

У вухах ще шуміло. Погляд відмовлявся фокусуватись. Але я не могла помилитись. Я не могла неправильно почути…

Зрештою все ж підняла погляд, примружилась.

В кімнаті вже було порожньо. Щоправда, недовго. 

Двері різко та з гуркотом відчинились, впускаючи свіже прохолодне повітря. І на порозі з’явився той, кого тут я побачити не очікувала.