Розділ 10.3

Не гаючи часу, зазирнула в камін та знайшла кілька ще не зовсім охололих вугликів. Саме те, що треба. Перед очима, мов наживо, з’явився образ бабусі з чорними від сажі пальцями.

Як вчасно все ж ректор нагадав мені про рунічну в’язь. Хоч це трохи й страшнувато. Всі ці роки я мало що пам’ятала з того часу, коли жила через свого племені. Якісь уривки, неясні образи. Клятий сон з круками в небі був найчіткішим, але все так само незрозумілим. І от… Ні, не те щоб я все одразу згадала. Проте певні речі в голові спливали так ясно і буденно, ніби я й не забувала цього ніколи. Бабуня сива, як лунь, проте з гострим поглядом чорних очей. Руни, про які нагадав ректор. 

Якщо все вдасться, то варто буде йому подякувати. Вкотре.

Щось забагато приводів для вдячності чоловікові, котрого я знаю ледь три дні. Та й чи знаю взагалі?

Менше з тим, не до нього зараз.

Заплющила очі, відтворюючи в пам’яті свій нічний чи то сон, чи то спогад.

“Не встигнеш, він її вип’є” – суворо нагадала бабуня, озирнувшись та подививсь мені просто в очі.

Цього в моєму сні не було. Я ніби зараз знаходилась між світами. Живих і мертвих. Сьогодення та минулого. Темряви та світла. 

Зняла взуття, зачепила сукню якнайвище, аби не замизгати ліжко Лінсі. І тільки тоді взялась за роботу.

Все відбувалось ніби не зі мною. Ніби й не я малювала символи, що недавно так ясно вспливли у моєму сні.

“Кар-р!” – надривався крук за вікном, мало не вибиваючи шибку. Теперішній чи минулий? Все змішалось, ніби час перестав існувати, стерши цю звичну межу.

Проте тепер мені було вже на нього байдуже. Здавалось, ніби моїми руками писав хтось інший. Хтось рідний та сильний.

“Ти впораєшся, дівчинко моя. Ти все робиш правильно!” – лунав шепіт в моїй голові. 

Важко сказати, скільки часу я витратила на письмена. Коли закінчила, то сонце вже сховалось за дахом сусіднього будинку, крук стомився драти горло за вікном і тепер сидів сумирно та спостерігав за моїми діями спокіно, але уважно.

– Цікаво? – запитала я у нав’язливого птаха.

Крук переступив з лапки на лапку, але промовчав і не все одно полетів.

І дідько з ним.

Зробила кілька кроків назад, окинувши уважним прискіпливим поглядом свою роботу. Списані чорними символами стіни, стеля і підлога виглядали зловісно і моторошно. Майнула думка, що якби зараз в кімнату увійшла Амадея, то цю ніч я провела б в буцигарні. А потім опинилась би на килимі у ректора. І далі…

Прокляття… Покарання… Хай би йому грець. Мені в будь-якому випадку доведеться пояснити, якої такої хороброї води я хильнула, що не з’явилась на відпрацювання своїх промахів. Щось мені підказувало, що навряд мені це спустить нове керівництво академії.

Про це подумаю потім. Попереду було найголовніше.

Розтерла долоні, проганяючи тремтіння та розмазуючи сажу, перевела подих, зосереджуючись, та відпустила силу.

Мить і символи поступово, один за одним почали спалахувати блакитним світлом. Насичувались відьомською магією, такою ж древньою, майже забутою магією рунічної в’язі. Поєднувались в один малюнок, дзвеніли, шепотіли, голосами давно відлетілих предків. Моїх предків.

Дзвін наростав, заповнював весь простір кімнати. І надривний крик знову оскаженілого крука здавався далеким і неважливим.

Кілька ударів серця і все стихло. Сяйво згасло. А символи зникли. Майже зникли. Адже я відчувала власну магію, бачила малюнок, що в’ївся в стіни.

Хух. Ну, сподіваюсь, що все вийшло. І все тепер позаду.

Усміхнулась, тільки тепер зрозумівши, наскільки насправді стомилась. Розвернулась, плануючи розповісти лері Сноу добру новину, дати певні настанови…

І так і вклякла, зустрівшись поглядом з парою палаючих червоних очей.