Розділ 10.2

При денному світлі вона здавалась ще втомленішою. Припухлі повіки, червоні очі та темні тіні під очима. Губи зблідли та полущились... Якщо вчора я припускала, що їй біля тридцяти, то зараз, здавалось, ніби вона постарішала років на п’ять за цю ніч.

Серце стислось. Пальці затремтіли так, що довелось знову стиснути руки в кулаки, аби не видати свого хвилювання.

– Я не встигла ще… – почала лера Сноу, вмить впізнавши мене та моє дивакувате замовлення.

Проте договорити я їй не дала.

– Я не тому тут. Як ваша донька?

Амадея опустила погляд. По її обличчю скотилась сльоза. А мені ледь серце не розірвалось і в горлі застрягло повітря.

– Їй гірше, – все ж прошепотіла майстриня. – Ліки не допомагають. Вночі знову снились жахіття…

І я ледь стрималась, аби не перевести полегшено подих. Боюсь, вона не так зрозуміє це моє полегшення.

– Дозволите? – запитала, проте дозволу не дочекалась, а просто увійшла до майстерні, посунувши жіночку від проходу, та попрямувала просто до дверей, з який напередодні вибігла дівчинка.

Кімнатка виявилась невеличкою. Два ліжка, приблизно однакового розміру стояли дуже близько один до одного. Тут було досить тепло, на дровах майстриня не економила. Проте в повітрі все одно відчувався запах хвороби. Він такий особливий, важкий і приречений. І ні квіти, ні чаші з амроматними травами не розсіювали цей важкий сморід. До всього, тут було занадто темно. Крізь щільні штори не пробивалось ані промінчика. 

– Чому так темно?

– Лікар сказав, що так буде краще, – промовила Амедея, завмерши просто в мене за спиною. – Світло погано на неї впливає ніби. В неї починає боліти голова та очі.

– Якби того лікаря посадити в погріб на кілька днів, а потім випустити на сонячне світло, то він почувався б не краще, – процідила я крізь зуби, рішуче наблизившись до вікна та відсмикнувши по черзі обидві важкі гардини. – Так краще.

– Мамо! Щось сталось? – пролунав тонкий слабкий голос дівчинки з розібраного ліжечка.

– Ні, люба. Все… – майстриня покосилась на мене та майже впевнено додала: – Все гаразд.

Я б так не сказала. Зізнатись, попри те, що пам’ять послужливо підкидала мені картинки з минулого, ніби це все відбувалось от учора, я сумнівалась, що чиню правильно. Все ж, я просто недовчена відьма.

Але Амадея, певно втративши останню надію просто стояла біля входу, спершись головою об одвірок і дивилась на мене з такою надією, що відступати вже я не мала права. Тож, Мейв, не сумнівайся. Не зараз.

– Я спробую допомогти, – тут же випалила я. – Заберіть доньку звідси, про всяк випадок. Заваріть їй солодкого чаю, нагодуйте добре. й потрібні сили, а не дієта. 

– Лікар заборонив… – слабко заперечила лера Сноу.

– Лікар – ідіот. Це вже давно зрозуміло. Я, майже впевнена, що це не хвороба, – оглянувшись на майстриню, зачастила я. – Колись… дуже давно, мені доводилось бачити подібне. І жодні ліки тут не допоможуть. Лише магія.

Амадея злякано відсахнулась, прикривши рот кулачком. В її переляканих очах страх змінився відчаєм. Проте швидко взяла себе в руки, наблизилась до ліжка та взяла дівчинку на руки.

– Ходімо, Лінсі, – зачастила Амадея. – В нас, здається, залишився вишневий пиріг…

– Вишневий пиріг! – радісно скрикнула малеча.

Не все так погано. Все ще не зовсім погано. Проте, коли лера Сноу проходила повз з донькою на руках, я все ж помітила сиві пасма у волоссі Лінсі.

Певно, саме вони й розвіяли останні сумніви. Тепер я точно знала, що це. І як це виправити.

Перевела подих, намагаючись заспокоїтись. І все ж здригнулась, коли в шибку знову забився клятий крук.

– Та ти мене переслідуєш, бісове поріддя, – гаркнула я. Було бажання наслати на нього щось, але сили мені ще потрібні. І багато.