Розділ 10.1

Кар-р! – лунало над головою, коли я неслась вулицями міста, ледь не збиваючи з ніг перехожих, та не обираючи шляху. Від того частенько вступала в повні бруду розмерзлі калюжі, забризкала поділ сукні, промочила черевики… але до цього мені було байдуже. Клятий крук тільки дратував страшенно. Він ніби переслідував мене. Насміхався, намагаючись донести до дурненької недовченої відьми – “ти спізнилась”. 

Серце обривалось. Дихати було вже нічим, проте я все одно не зупинялась. Просто вірити не хотілось, що все дарма. Я не могла спізнитись.

– Куди несешся, оглашенна?! – скрикнув якийсь поважний лер в дорогому костюмі, коли я ледь не збила його з ніг, перебігаючи дорогу.

– Пробачте, – не сповільнившись ні на мить, кинула через плече я.

Грюкотали по бруківці наймані екіпажі. Зазивали розмахували газетами, вишикувавшись  вздовж вулиці.

Треба не забути на зворотньому шляху купити леру Пріту свіжу газету. Як компенсацію за його зіпсовані нерви та порушені ним же всі можливі правила.

Що я йому тільки не наверзла, коли просила випустити з академії під час занять. Проте, мені дуже пощастило, що буркотливий, часом суворий вартовий, насправді виявився дуже жалісливим. І на сумну історію про хвору подругу, котрій терміново потрібна моя допомога, розтанув, та відчинив тепер майже завжди замкнуті ворота.

– Кар! – не вгавав крук.

– Щоб ти вже впав! – зле гаркнула я. Було б чим, ще й зашпурила б в нього, щоб вже не псував мені життя. І без нього на душі паскудно.

Крук ніби почув мене. Образився, та зник за дахом триповерхового квартирного будинку. В таких зазвичай жили наймані працівники, що не мали грошей на пристойніше житло. Хтось визирнув поглянути, що там коїться, смачно вилаявся і зачинив вікно.

Крук зник, а на душі легше не стало.

Попри вже майже обідній час, майстерня лери Сноу була зачинена. На дверях висіла пожовкла, потерта вивіска, на котрій каліграфічним жіночим почерком було виведено “Не працюю”.

Я стиснула руки в кулаки, не наважуючись постукати та почути ту найстрашнішу звістку “вже пізно”. 

– Пф… і що робити? – досить різко та голосно квакнула огрядна лера в дивному капелюсі з довгим пір’ям, що робило його схожим на гніздо божевільного птаха. – Мені взагалі-то терміново потрібно!

– Якщо терміново, то й іншу майстерню знайти можна, – зауважила впівголосу я. 

– Дурна я, чи що? Ця робить швидко й дешево, – скривилась лера.

Мені аж руки зачесались стерти цей гидотний вираз з її обличчя.

– Тоді приходьте іншим разом, – порадила я. – Зараз зачинено!

Лера не опустилась до відповіді невідомому дівчиську в замизганій сукні, велично розвернулась та попрямувала геть.

А я дивилась їй в слід і думала, що люди по своїй природі страшенні егоїсти. І часто навіть не намагаються зрозуміти причину тих чи інших подій.

Вичекавши, поки ця недолуга зникне за рогом, я знову розвернулась до дверей та все ж наважилась постукати.

– Леро Сноу. Амадеє. Відчиніть, будь ласка! – зачастила я, намагаючись зрозуміти, чи є хто взагалі в тій майстерні.

Можливо, вона просто десь відлучилась? Просто пішла на якийсь час…

Проте згодом проскреготав замок, скрипнули двері і в вузькій щілині показалось обличчя лери Амадеї Сноу.