Розділ 9.3

Обличчя холодив легенький вітерець. Я знову згадала, що на вулиці вже не літо. По спині пройшов мороз, проте я не наважилась пересмикнути плечима, проганяючи озноб.

– Це не чесно! – скрикнув хтось за моєю спиною.

– Вона махлювала! – підтримав його хтось іще.

– А що вона мала робити? Стояти й чекати, коли її спопелять?! – скрикнув ще хтось, відверто мене здивувавши.

Навіть закортіло оглянутись та знайти поглядом того, кому вистачило клепки за мене вступитись. Проте, маю зізнатись, це було приємно.

– Ці її штучки… це ніяк не бій! – заверещав хтось на високій ноті. – Це якась дурня! Перемога має бути  за Брейтом.

– Він здався! Сам сказав, – досить спокійно зауважив ще хтось. Може мені й здалось, але напевно, то був той Алан Кромпфі. У котрого обличчя в ластовинні. – Тож, про яку перемогу Брейта може йти мова?

Спір наростав. Гвалт також. Ректор зволікав, вже перемкнувши увагу на інших одногрупників. А я, користуючись тим, що всім їм було не до мене, глянула обережно на Брейта.

Він свою безглузду та ганебну поразку переживав болюче, проте стійко. Здавалось, що навіть не слухав тих, хто кричав про несправедливість бою. Блідий, стомлений, навіть крапля поту від скроні скотилась. Певно, магічно виснажений ще. Стільки потужних заклинань за короткий термін не кожен чаклун зможе створити. Проте спокійно чекав висновку ректора, як і я.

– Кхм-кхм! – вставив нарешті Стрейт. Мені здавалось, що такий гвалт якимось “кхм” припинити просто неможливо. Проте досить швидко стало тихо. – Дуже цікаві думки у всіх вас. – заговорив нарешті викладач, хитнувшись з носка на п’ятку та рушивши у наш бік.

Мені чомусь стало незручно. Може й справді мої методи проти правил. Чи взагалі незаконні. До сьогодні, я ніколи не використовувала відьомську магію отак. 

– Хапер, а ти сам як вважаєш, який результат цього бою? – завмерши поряд з моїм супротивником, запитав ректор.

Дивне запитання, як на мене. Звісно, він вважатиме, що я його обдурила, обкрутила… і мені тут не місце. Може, й справедливо десь. За інших рівних умов, мене б з того магічного щита швабрами змивали. Проте… я ж впоралась. І плювати на те, як вважає Брейт.

– Мейв перемогла, – пробубонів ледь чутно собі під носа брюнет.

А тут вже я не втрималась. Точніше, не втримала щелепу від здивування. Чого завгодно чекала, але не визнання. Навіть повернулась поглянути, чи не підмінити самозакоханого бовдура ненароком. Та ні. Ніби той що й був. Може, то моє закляття не розвіялось до кінця. Також не варіант. Я не перший день відьмую.

– Дійсно, – вже голосніше промовив ректор в густій напруженій тиші, котру навіть вітер боявся порушити вже. Не те що студенти. – Перемога за Мейв. Вітаю, Кас.

– Д-дякую! – чомусь почала затинатись спантеличена я.

– Хоча до тебе в мене все одно буде кілька зауважень, але почнімо з головного. Чому так сталось?! – і такий важкий уважний погляд у юрбу не менш спантеличених від вироку ректора студентів.

Очікувано, відповіді не знайшлось. Присутні мовчали, намагаючись проаналізувати бій, збагнути, що ж Брейт зробив не так. На мене, став би він проти чаклуна, то все в нього вийшло б так, як треба. Як би я не недолюблювала чаклунів, але варто визнати – він сильний та небезпечний.

Заговорив знову Брейт:

– Тому, що нас не готували до поєдинків з відьмами. Я не знаю, чого від них очікувати, – твердо промовив мій супротивник. – Вона діє абсолютно інакше. Непередбачувано.

– Вірно! – кивнув ректор, все так же уважно слідкуючи за іншими студентами, що виступали в цьому поєдинку виключно глядачами. – Кас усвідомлювала ще до бою, що вона не зможе мірятись силами з чаклуном. Тож зробила ставку на спритність та хитрість. І не прогадала.

– Вона використала амулети! – невдоволено зазначив хтось. 

– Я й не забороняв цього робити, – незворушно усміхнувся Стрейт. – До речі, Кас, краще позбутись поглинача. Щоб чогось не сталось.

Бісові п’яти. Точно. Я й забула про поглинач. Тож одразу стягнула перстень з правої руки і про всяк випадок відкинула його в бік. Якнайдалі. Проте перестаралась, потрапила просто в магічний щит. Поглинач почервонів… замерехтів… ба-бах!

Звук був такий, що присіли всі, крім ректора і засмученого Брейта.

– Ой, – вирвалось у мене чи то злякане, чи то засоромлене. – Пробачте.

– От тепер перейдемо до зауважень щодо твоїх методів. Ти ж Північна відьма, – ніби намагався присоромити мене ректор. Втім, йому це вдалось, коли продовжив. – Маєш бути майстринею по рунічній в’язі. Я був відверто здивований, коли ти почала використовувати амулети…

– Я мало що знаю про рунічну в’язь, – зізналась я, вмить розгубивши відносно гарний настрій.

– Це не дуже добре, але поправно, – кивнув ректор. – Обом опрацювати свої помилки. Наступного разу, чекаю від вас кращої роботи. – Наступна пара!

Що все? Все дійсно позаду?

– Ходімо вже. Заважаєш, – роздратовано буркнув Брейт.

І я, схаменувшись, попрямувала геть з кола.