Розділ 9.1

Тепер мне крім свербіння мучило ще й питання неочікуваної обізнаності нашого нового керівництва.

Невже тепер цілителі звітують напряму ректорові, щойно студент звернувся по допомогу? Гаразд, раніше також звітували. Хоча, лера Ергейн не любила доповідати про щось керівництву. Зі звітами завжди тягнула скільки могла.

А тут таке. Ще й настільки швидко! Я до арени не встигла добігти, а він вже тут ще й з зіллям.

Якось незатишно стало від усвідомлення того, що особистого поступово в нас ставало все менше. Цікаво, якщо я завтра пиріжком на площі отруюсь, ректор також особисто за мною з відваром тисячника буде бігати по академії? 

Уявила собі цю сцену і не втрималась від істеричного тихого смішка.

Крадькома глянула на зануреного в справи викладача бойових заклять, що саме зараз щось шкрябав олівцем у записнику. Підозріло все це якось. Не люблю я нічого до пуття не розуміти.

Покрутила пляшечку в руках, спостерігаючи, як болотно-зелене зілля стікає по стінках залишаючи темний слід. На вигляд густе і маслянисте. Точно не звичайний відвар від зуду. Його я варила і не раз. Він точно має інший вигляд. 

Добре, дуже сподіваюсь, що труїти мене новий ректор не має наміру. 

Тож потай відкоркувала пляшечку та, набравши повні груди повітря та перевіривши, чи ніхто не звертає зараз на мене уваги, а уважно слухає правила, одним махом проковтнула зілля.

Ох ти ж… Світла сило і всі демони Безодні. Яка ж гидота. Мені подих забило і на очі сльози навернулись. Зілля справедливо обурилось, що йому в моєму організмі не раді і збиралось покинути його точно так, як туди й потрапило. Проте я зусиллям волі все ж його втримала всередині.

Якщо основна дія цього зілля змусити мене думати, як не повернути його назад та забути про те, як свербить напухле червоне обличчя, то можна сміливо назвати його найдієвішим у світі.

Але. Минуло зовсім трохи часу, нудота минулась, а разом з тим я майже фізично відчула, як стухає обличчя, поступово минає свербіж… і хоч люстерка я з собою не мала, але чомусь була майже впевнена, що почервоніння також сходило на нівець.

Гаразд, беру свої слова назад – зілля чудове. Але не впевнена, що в разі чого зможу запхнути його в себе ще раз. Варто все ж звернутись до викладачів і попросити допомогти мені з вивченням та контрзакляття. Про всяк випадок. 

І… певно, подякувати за своє спасіння ректорові добре було б не забути.

Може, він і справді не поганий? Проте, відьомське чуття та набута роками підозрілість спокою не давали. Щось з ним явно було не так. Що? Оце мені й кортіло розвідати.

Сонце заливало арену яскравим сяйвом. Але з губ все ще зривались хмаринки пару. Було трохи морозно. І я крадькома потерла долоні одна об одну, аби прогнати холод з пальців, підняла голову і попрямувала до решти групи. З одного боку, воно й добре, що так прохолодно. Можна мандраж списати на те, що я змерзла просто. І може нікому й на думку не спаде, що мені страшнувато насправді.

За інших обставин та в більш скутих пристойностями місцях, чаклуни б уже відсипали мені з мішок насмішок. Це десь вони може й галантні, виховані та уважні до жінок, а в стінах академії… ніхто мені спуску не дасть. Хоча зізнаюсь, я цього і не хотіла. Я боролась з деканом за рівність всі ці роки навчання. А рівність має бути всюди. А насмішки та глузування я якось переживу. І з гіршим доводилось справлятись.

Між іншим, спаринги вже почались. Студенти закидали один одного бойовими закляттями, виставляли щити, мірялись силою. І з кожним таким спарингом я все більше панікувала. Вже після п’ятого поєдинку, в мене в голові пульсувала одна думка “хоч би не вбив”. Навіть не так “хоч би не скалічив”. Хто знає, що в цього ображеного в голові? Може, вирішив помститись за нашу суперечку в їдальні?

Вкотре розтерла долоні і про всяк випадок провернула і на правій руці перстень-оберіг. Не дуже його люблю. Це був один із поглиначів. І все б нічого, але робили їх не завжди якісно і якщо забували про запобіжник, що траплялось доволі часто, то воно оберіг міг просто вибухнути. І там як пощастить – відірве палець чи руку… Але ситуація вимагала рішучих дій.

– Вітаю, Кропфі, – пролунав голос ректора, ледь скінчився черговий спаринг. І той світло-рудий хлопець, що підходив до мене першим, переможно скинув праву руку. – Абсвері, вам потрібно зосередитись на захисних заклинаннях. Ви забагато сили вкладаєте в атакувальні. Кропфі працюйте над точністю. Половина заклинань по горобцям полетіла. 

Такими коментарями та зауваженнями ректор підбивав підсумки кожного бою. І я ледь стримувала нервовий сміх, уявляючи, як він коментуватиме моє позорисько.

Ні, відьом все ж дечому вчили. Виключно для самозахисту. Професія не надто безпечна, мало коли може знадобитись. Проте, це були дрібнички і дитячі пустощі, в порівнянні з муштрою чаклунів.

– Хапер. Кас, – Стрейт зробив помітки в записнику і перевів погляд на нас.

А мені аж в горлі пересохло.

– Я буду ніжний, – протягнув Брет. І чи то він навмисно, чи то мені здалось, що сказав він це надто… хтиво.

Ах ти ж… самозакоханий бовдур. Ніжний він буде!

Дідько, якщо й можна було мене якось зачепити і розлютити, то він це зробив однією цією фразою. Оцим своїм тоном, що вмить відкинув мене на кілька років назад. Відчинив двері до спогадів, які я намагалась стерти з пам’яті.