Розділ 8.3

Сонце піднімалось все вище, але тепліше не ставало. Під ногами хрустів тонкий перший білій лід на невеличких калюжах.

Я страшенно запізнювалась. Тож довелось практично бігти до арени, аби вкотре не привертати уваги та не отримати якусь догану.

Група вже зібралась на закритій щільним магічним куполом арені, коли я, хапаючи ротом повітря від ранішньої біганини, приєдналась до решти студентів. З досадою відмітила, що всі вже в новій синій з блакитними відворотами формі. І тільки я местиму пісок на арені подолом старої сірої сукні.

І зі взуттям прогадала. Ноги тонули у піску по щиколотки. І тепер до сверблячого обличчя додасться ще й проблеми з моїми звичними капцями.

– Ранку! – махнула рукою, привітавшись, та зігнулась навпіл, намагаючись віддихатись.

Мимоволі окинула розсіяним поглядом пусті трибуни, кілька входів з різних боків. Накриття для учасників, де зараз і тупцювали ми всі, очікуючи викладача бойових заклинань. Мерехтів синіми спалахами магічний купол. Подейкують, що він здатен витримати навіть подих дракона. Але перевіряти мені якось не кортіло. Та й навряд буде можливість. Адже дракони змін магічного тла після воєн на континенті так і не пережили.

– За тобою тролі ганялись? – поцікавився хлопчина зі світлим, ледь рудуватим волоссям та розсипом ластовиння на обличчі.

Я зиркнула на нього так, ніби хотіла вбити просто на місці. Зазвичай, це діяло відлякувально, та бажаючі завести зі мною розмову розчинялись у повітрі. Проте не цей. Цей просто усміхнувся широко і привітно. Дивно, але мені перехотілось гаркати йому у відповідь. Зрештою, мені все одно доведеться налагоджувати стосунки з одногрупниками. Рано чи пізно.

– Мала справи до пар. Боялась не встигнути, – все ж відповіла я, вирівнявши дихання та нарешті розігнувшись.

– Алан Кропфрі, – протягнув мені руку хлопчина.

Я з сумнівом покосилась на простягнуту долоню, жодних підступів не помітила та все ж потиснула руку.

– Мейв Кас.

– Тут не так погано, як розказували в столиці, – знову усміхнувся Алан.

– Можу собі уявити, що саме ви розраховували побачити, коли їхали сюди, якщо вирішили, що все не так і погано, – хмикнула я. – Проте, маю зізнатись, що новий ректор добряче взявся за наведення ладу в цих старих пошарпаних стінах.

– Це так. Лер Стрейт доводить до ідеалу все, за що береться, – промовив хлопчина з якимось захватом в голосі. – Буде честю переймати його досвід.

На це я не знала, що сказати. Бо я все ще практично нічого не знала про нового ректора. 

– Правда? Я мало чула про нього донедавна.

– Дивно. Він просто зірка серед бойових магів. Хоча ти ж відьма. Таким може й не захоплюєшся. Проте серед бойовиків всі про нього знають. Для нас справжнє щастя, що він тепер тут.

– А чому, власне, він тут. Хіба не бойові маги не мріють про бої, війни… чи про що вам там треба думати?

– Поняття не маю, – знизав плечима хлопчина. – Кажуть, що щось особисте. Можливо, справа в жінці?

Ну, зрозуміло. Кому яке діло, чому найкращого чаклуна королівства запхали в загниваючу діру? Хіба мені, схоже!

“Справа в жінці”... Співставила з образом впевненого у собі красунчика ректора… Не дуже якось правдоподібно. Хоча…

– Лан! Алан! – гукнув хтось в групці студентів, що стояли трохи поодаль.

– Пробач, кличуть. 

Я тільки махнула рукою йому в слід. 

– Отже, і тебе дістали, – наблизившись, не запитав, а скоріше зробив висновок Лів’єр Патерсон, один зі старожилів Херенда.

– І мене? Кого ще? – насупившись, поцікавилась я.

– Та всіх нас… старих херендців, – скривився Лів. – Певно, любителі придуркуватих жартів. Стіверса на них немає.

Це точно. Ми вже були навчені, щодо крутого характеру нашого колишнього ректора. На жаль, нинішній не дуже зважав на застосування магії студентами. А може, ще просто був не в курсі подій. Але я йому очі розплющувати не збиралась. І без мене бажаючих набереться.

А от те, що поки студентів не карають за застосування магії – дуже добре.

– І на нас також, – кровожерливо усміхнулась я.

– Ти про що?

– Про помсту, Лів. Про помсту, – прошепотіла я собі під носа. Проте впіймавши повний зацікавленості погляд одногрупника вирішила почати з найболючішого. – Можеш допомогти з контрзаклинанням?

– Ем… не дуже. В мене з ним не склалось, – знітився одногрупник. – Мені Блер допомогла, насправді. І нашим… всім.

Дідько. Чому я до цього не додумалась? Треба було не принижуватись перед викладачами, а просити допомоги у студентів.