Розділ 8.1

За вікном тужливо виє хурделиця. Ліпить снігом шибку вітер. Та я все одно знаю, що там, за склом сидить крук. Чекає на мене. І від усвідомлення цього мороз пробирається під шкіру, паралізує.  Чому він переслідує мене?

В кімнаті душно. Палає вогнище в каміні і від цього танцюють по стінах моторошні тіні. 

Сухенька старенька жіночка з усе ще рудим, мов поцілованим сонцем, волоссям схилилась над ліжком. Чи може то гра світла така? І насправді вона зовсім сива? Вона бурчить собі під носа. Закляття? Але звідкись я знаю – просто любить бурчати. Все у неї так виходить, ніби повчає чи весь час чимось незадоволена. Але я знаю, що насправді, ця старенька дуже добра. Хоч і намагається це приховати.

“Світ не любить добрих. Все норовить по них потоптатись та витерти ноги. Добро має вміти себе боронити!”

Кінчики її тонких пальців чорні. Вони вимазані сажею.

Мені не можна підходити близько. Це небезпечно. Але все одно роблю крок уперед, щоб краще розгледіти. 

І все ж бачу. Дівчинку з білим, ніби сніг, волоссям, чорними губами та блідим обличчям. Напевно, я її знаю…

– Вип’ють душу, – бубонить бабуня собі під носа.

– Тобі тут не місце! – лунає вже до люті знайомий голос зовсім поряд.

– Я не піду! Облиш мене вже нарешті! – намагаюсь втекти, хоч крок в бік зробити. Проте ноги ніби приросли до земляної підлоги.

– Тобі тут не місце, – повторює голос, беручи мене за руку.

– Ні! – скрикую.

Але…

Але я знову прокинулась так, ніби випірнула з морської безодні і вперше в житті вхопила ротом повітря. Розплющила очі, але не одразу зрозуміла, що над головою стеля. А я все ще в моїй кімнаті в гуртожитку.

Кляті сни мене в могилу заженуть. Зрозуміти б іще, до чого вони мені сняться. Не просто ж так.

Я ніби пірнаю в щось незрозуміле, але знайоме. Може забуте? Певно, забуте.

Зізнатись, я мало пам’ятаю дитинство. І всі ці спогади більше схожі на дуже сирий ескіз, де картина скоріше вгадується, аніж проясняється.

Ох…

Спустила ноги з ліжка, не одразу відшукала капці. Та лише коли нагнулась зазирнути під ліжко у пошуках взуття, зрозуміла, що стискаю в руці щось. Міцно настільки, що аж пальці судомою звело.

Прокляття, і дивитись не треба. Вже й так знаю, що саме. Не пам’ятаю тільки, коли саме і де мені потрапила до рук подарована Зої фігурка. Все ж перевела подих і обережно, ніби маленький дерев’яний крук міг накинутись на мене, відставила її на тумбу. А потім трохи подумала і вирішила, що діяти треба радикальніше – відсунула шухлядку і змахнула птаха якнайдалі з очей.

Одразу так треба було. Може то мені просто вночі дурне верзлось, от і схопила…

“Підйом, шановні студенти! Доброго ранку! Час збиратись на навчання!” – життєрадісно повідомила лера Квон через гучномовець.

Звідки взагалі ця жінка бере сили та натхнення бути такою… взірцевою та щасливою? Я її ще жодного разу засмученою навіть не бачила. Завжди привітна, добра, з усмішкою на обличчі. Я б вже на її місці всіх повбивала, а хто вижив би – прокляла. А вона он… за новими правилами, мабуть, і ночує тепер в приймальні ректора.

Треба їй хоч тістечок якихось занести, як буду бігти від лери Сноу. Одразу після пар… Дідько… ще ж покарання.

І от саме цієї миті мені нагадало про себе палюче закляття, повідомивши, що за ніч воно нікуди не поділось і готове й надалі псувати мені обличчя, настрій і життя вцілому.

Я цим двом точно повідриваю… вуха!

Залишилось тільки впевнитись, що це саме вони, а не хтось інший. До війни в групі треба ставитись серйозно. І знати точно, проти кого доведеться воювати. Помста – це важливо, звісно, але не хотілось помилитись і нажити собі нових ворогів.

Швидко відшукала капця, взулась, на швидкоруч заправила ліжко…

Треба було поспішати. Цілителів навідати, в їдальню заскочити. Туди хоч тепер заходити не страшно. І кіт ще ж… Куди його нечисть занесла?

– Киць-киць-киць! – покликала я пухнастого нахабу, усвідомивши, що його ніде немає. – Ти все одно підеш на вулицю. Шукати своїх господарів. Я на сусідів не погоджувалась.

Наступні кілька хвилин, котрі я, як пристойна відьма, мала б витратити на наведення краси на своєму червоному опухлому обличчі та в принципі підготуватись до занять, довелось витратити на пошуки кота. Котрого ніде не було. Взагалі.

Як можна було так заховатись в невеличкій кімнатці? У мене в шафі речей було стільки, що там і миші сховатись ніде. Не те що дорослому пухнастому коту.

Так. Це все дуже паскудно. Не міг же він мені примаритись? Якщо примарився, то це недобре. Це означає… нічого доброго це не означає. Або мені не тільки з палючим закляттям до цілителів навідатись час, а й з… голівонькою моєю стражденною. Або це якесь таки закляття.

Оскільки донедавна проблем з головою я не мала і жодних причин прощатись зі здоровим глуздом поки не з’являлось. Тоді… варіант номер два – чиїсь витребеньки? Доволі потужні чари. Не кожному студенту під силу. Проте тоді можна було хоч пояснити дивну появу кота за моїм вікном. І його поведінку також.