Розділ 7.4

Всередині все похололо. Від моторошних відчуттів чи простого зляку, не знаю. Але це все страшенно мені не подобалось. Дуже не подобалось. А ще більше – те, що кляті круки геть знахабніли.

– Дідько волохатий, – прошипіла я розлючено. – Я тобі зараз все пір’я повискубую! І віддам його на прикраси лері Сноу!

І не довго думаючи, я різко смикнула стулку вікна, відчиняючи його настіж, та маючи намір виставити щонайменше відлякувальне закляття. А щонайбільше зробити з того паскудного крука опудало. Проте так і завмерла, з роззявленим ротом.

– Ти тут звідки взявся? – промовила, ледь впоравшись з першим шоком.

– Мняв, – відповів мені неочікуваний майже вже нічний гість, без запрошення та дозволу переступивши віконну раму та спустившись на підвіконня.

Кіт був абсолютно чорний, дуже пухнастий і явно мав господаря. Принаймні, наслідків важкої долі безхатька на ньому видно не було – чесаний, товстенький і дуже нахабний. Знаєте, так буває, що кіт на тебе дивиться таким поглядом, то вже сумніваєшся, чи то ти господар в домі, чи він.

Я про всяк випадок визирнула на вулицю, перевірити, чи не приставив хто драбинку до мого вікна, чи щось на кшталт того. Не міг кіт залізти так високо без допомоги. Не ліз же він, чіпляючись за стіну кігтями. Але, на перший погляд, саме так і здавалось. На другий, до речі, також. Я навіть підвісила в повітрі невеличкий світлячок, аби подивитись уважніше. Але так нічого і не знайшла. 

– Тебе сюди злевітували, чи що? – невпевнено поцікавилась я у кота. Проте у відповідь отримала докірливий несмішливий погляд.

Знайомий якийсь погляд. Ніби я його вже десь бачила?

Світла сило, здається, в мене вже щось не так з головою. Допитую кота.

Кіт своєю чергою нічого в моїй поведінці надзвичайного не знайшов, тож істинно по-котячи потерся об мою руку, та по-господарськи зістрибнув з підвіконня та вирушив досліджувати мою кімнату.

А я просто спостерігала за дуже красномовною котячою мордою. Здавалось, що йому просто цікаво розглядати мою порожню, ніби не обжиту, кімнату, зазирати в шафу, ванну, під ліжко. В процесі огляду, кіт зупинився над розгорнутим зошитом з конспектами, а потім та виразно на мене поглянув, що я не втрималась і наблизилась до нього.

“Запобігання небажаній вагітності” – моїм швидким рівним почерком виведено вгорі сторінки. Кіт поглянув на мене з докором. І я вперше за цей вечір порадувалась, що в мене обличчя і так обпечене палючим закляттям. Не видно, як я зашарілась.

– Це випадково, – буркнула я у відповідь на його німе запитання. – І якщо й ні – то не твоя справа. І взагалі… ти чий?

Кіт незалежно задрав хвоста і одним стрибком заліз на моє ліжко. Та не чекаючи мого дозволу зручненько вмостився поверх покривала.

– Е-ні! Я проти! – запротестувала на його натяки я. – Взагалі в тебе має бути господар. І тебе сюди не запрошували. Тож, час тобі вже… додому.

Нахабний чорний кіт взагалі жодним чином не відреагував. Хіба хвостом ліниво мотнув і почав вдавати, що спить.

Чудово. Більш дурнуватого дня я просто не пам’ятаю. Виникла думка не панькатись з нахабою та виставити його туди, звідки прийшов. Проте… шкода. А якщо його й справді туди злевітували. Сидітиме сирітка.

“Відбій! Добраніч студенти!”, – все тим же голосом лери Квон промовив гучномовець.

– Дідько. Кляті нові правила. Тепер і на вулицю тебе не виставиш, – роздратовано буркнула я. Проте перевела подих і махнула рукою: – Гаразд, посувайся. У мене вже відбій, за новими правилами. Завтра винесу тебе на вулицю.

– Мр-р-наяв! – відгукнулось це чудовисько, але таки посунулось, дозволяючи мені влягтись.

– Спи давай, – зітхнула влягаючись я, ледь кіт почав задоволено мурчати. – Бо прийде злий і страшний ректор і… заспіває нам колискову. Боюсь, що моя психіка цього не витримає.

– Пфр! – ошелешено фиркнув на це кіт і поглянув на мене так, ніби я геть останніх клепок позбулась.

– Не зважай. Спи, – почесавши незнайомого, але дуже дивного кота за вухом скомандувала я та плеснула в долоні, аби погасити світло.

Боги, якщо мені завтра в двері постукають дракони і запитають, чи не замовляла я політ на драконі над містом, я вже навіть не здивуюсь. Хіба запитаю, хто платить за розваги.