Розділ 7.2

Ці всі нововведення страшенно злили. У нас майже у кожного було абсолютно розплановане студентське життя. А тепер… Тепер ще доведеться звільнитись. Сумно якось від цього. Попри всі покращення в академії, власні гроші дають певну впевненість та стабільність. На студентські виплати особливо не розженешся.

– Дякую, що хоч повідомили. Бо адміністрація не обтяжує себе такими дрібницями, – буркнула я, усвідомивши, що останні новини дізнавалась від кого завгодно, але не від ректорату чи деканату.

– Пам’ятки ж роздавали. З новими правилами. Після вечері, – зауважила кастелянка. – Ох, ти знову пропустила вечерю. Чому я не дивуюсь? Ось, тримай, – протягнула мені аркуш з тією самою пам’яткою жіночка.

– І ще раз дякую, – щиро промовила я, підіймаючись східцями нагору.

А, коли так… Тоді я винна сама, бо на вечерю не потрапила. І тепер шкодую, бо голодна і не проінформована.

Як же стрімко все змінюється. І це дезорієнтує та бентежить. Не знаєш, що й планувати на завтра.

Хоча дещо, мені таки точно доведеться зробити – навідатись в шинок і пояснити все господарю. І якнайшвидше, аби він встиг знайти працівника на моє місце до вихідних. Мені вже навіть шкода його завчасно.

Все так же занурена в думки, відчинила двері, плануючи провести вечір за вивченням конспектів та нових правил, за якими мені тепер доведеться жити, і тієї ж миті перед очима спалахнуло, а обличчя обпалило, мов пекучим перцем обсипали і розтерли.

– Тролячі тельбухи вам у рота, – прогарчала я, відчуваючи, як обличчя пухне та нестерпно пече.

– Все ще не потрібна допомога, лисичко? – з явною насмішкою в голосі, поцікавився ненависний блондин.

Я навіть не одразу й усвідомила, що почала розрізняти цю парочку по голосах та інтонаціях.

– Кращого за палюче закляття нічого не придумали? – прошипіла я крізь зуби чи то від печіння, чи то від злості.

Дідько, уявляю, який зараз маю вигляд. Проте все ж обернулась. Важкувато сваритись, коли не бачиш обличчя опонента.

– Ого! Виглядає… паскудно, – протягнув блондин.

– Не вдавай, що для тебе це неочікувано, – гаркнула я і не втримавшись зробила крок вперед.

Мій войовничий і дуже розлючений вигляд не дуже вразив хлопців. Принаймні, вигляду вони не подали.

– Поняття не маю про що ти, але відчуваю, що ти перейшла дорогу занадто великій кількості студентів, аби почуватись у безпеці, – відгукнувся брюнет.

– І ви певно вирішили мені оголосити війну таким дивним чином? – все так само закипаючи від злості та борючись з бажанням зняти з себе шкіру, запитала я.

На обличчях цих двох зарозумілих чаклунів з’явився настільки нечитаний вираз, ніби вони були обоє ображені до глибини душі моїми звинуваченнями. Навіть, не одразу відповіли.

– Геть здуріла? – першим оговтався блондин. – Думай, перш ніж озвучувати щось!

– Ми не воюємо з жінками, – прошипів ображений брюнет. – Запропонували допомогу, взагалі-то.

– Дякую, не потребую, – кинула у відповідь та нарешті розвернулась та  зайшла в кімнату, зачинивши за собою двері.

Страшенно кортіло помститись прямо тут і зараз. Зрештою, дістали вони мене до печінок. Але вони точно підготувались. І готові до моєї реакції. Не здивуюсь, якщо спеціально провокували на застосування магії проти себе, аби мене з академії випхали. 

Нічого, мститись я вмію. І не гірше за них.

Не воюють вони. А хто тоді?

Більше, взагалі-то нікому! Чи є?