Розділ 7.1

– Мало не спізнилась, – пробурчав вартовий, зачиняючи на ключ ворота за моєю спиною та прямуючи в сторожку. – Ще трошки і ночувала б на вулиці. Більше так не роби.

– Трошки затрималась у справах, – поспішаючи за ним слідом і струшуючи дощові краплини з щільної куртки, промовила я. – Лер Пріт, а ви ж добре знаєте місто і містян, так?

– Я все життя тут прожив, – крякнув, намагаючись випростатись, вартовий. – А хто треба?

– Цілитель… Як думаєте, можна якось домовитись за відпрацювання у міського? Чи за скромнішу плату якусь? – поцікавилась я.

Після відвідування швачки, ця думка переслідувала мене мало не всю дорогу. В мене були, звісно, певні збереження. Я могла навіть попросити прийняти цю допомогу леру Сноу. Але щось підказувало, що вона все одно грошей від мене не візьме. Та й вартість послуг єдиного цілителя в місті була такою, що навіть якби половина студентів академії скинулись і доклали їй ці кошти, то навряд вистачило б. Вигідно бути єдиним. Багаті платять захмарну ціну, а бідні не займають твій час.

Мене особисто таке ставлення страшенно злило.

Можна було б попросити ще когось зі студентів. Проте не факт, що візьмуться, ризикуючи місцем в академії за роботу без диплома та ліцензії. Та й не факт, що хоч якось допоможуть. А може, ще більше нашкодять.

Та все ж це не скасовувало того, що мені весь час перед очима стояла та дівчинка. Відчуття, що я вже десь таке бачила. І я маю знати, що з цим робити. Але не знаю. Чи не пам’ятаю.

Ар-р-р!

Пріт задумався, наповнюючи кухлі гарячим чаєм. Та зрештою мотнув головою і виразно скривився:

– Сумніваюсь. Він ще той самозакоханий довбень. А тобі навіщо? – протягнувши мені чашку з гарячим чаєм, запитав вартовий.

– У подруги донька захворіла… – ухилилась від прямої розгорнутої відповіді я. – Зовсім ніяк, думаєте? А якось вмовити, чи… притиснути його?

– Сумніваюсь, що в тебе щось вийде. – скривився вартовий, якщо також не маючи добрих думок, щодо діяльності міського цілителя. – А щодо доньки твоєї подруги, навряд він і допоможе. Зараз королівством якась холера ходить. Не лише лікарі, а й цілителі, подейкують, з нею нічого вдіяти не можуть. 

Що стається з дітьми мені уточнювати не хотілось. Тобто і хотілось, але страшно було почути відповідь. Та й загалом й далі вести бесіду бажання зникло. Подумати, розібратись в тому щемливому відчутті, що пекло в грудях. Тому допила чай, швидко подякувала, і побрела в гуртожиток.

Густу темряву дощової ночі ледь розсіювали ліхтарі, що мали б освітлювати доріжки територією академії. Цікаво, чи дістанеться й до них хазяйська рука нашого нового ректора?

Зрештою, за зміни в академії він взявся одразу й радикально. Якщо так і далі піде, то серця студентів, персоналу та викладачів він отримає легко та невимушено. І нічого надзвичайного робити не потрібно. Всього лише довести все до ладу та навести порядок. І нікому не буде діла до того, навіщо він взагалі взявся за це. І чому перспективного, молодого та, впевнена, дуже сильного мага запхали в академію, яку він за кращих обставин і проїздом не відвідав.

– О, Мейв, ти ж ніби не на роботі сьогодні. Що так пізно? – запитала комендантка, ледь помітивши моє наближення.

– Справи були, – відмахнулась я. – А що в нас тепер і в гуртожиток по годинах вхід і вихід?

– Та ні, – знизала плечима жіночка. – Але нові правила є.

– Страшні? – не втрималась від мученицької гримаси я.

– Не знаю навіть. Підйом тепер згідно з розкладом. І відбій також. Тож навряд ти зможеш бігати на роботу як раніше. 

Чудово. Лишилось почепити всюди грати, навісити магічний купол і вигулювати нас будуть по колу та під конвоєм. Ну ідеальні умови для життя та навчання.

– Цікаво, ректор особисто буде нас за плече трясти зранку, та читати казочки на ніч, – не втрималась я від їдкого коментаря.