Розділ 6.3

– Звісно, рада такому оптимізму. Але не так все просто. Форма чоловіча, а треба на мене… Я, мабуть, приміряю, щоб ви побачили весь масштаб катастрофи… – заторохтіла я.

– Не варто. Я й так все бачу, – відмахнулась лера Сноу, розвернувши паперовий пакунок, та оглянувши нову форму. – Це щось новеньке.

– Зміни в академії, – невизначено махнула я на це зауваження рукою.

– Кардинальні, маю сказати. Ще з чоловічою формою дівчата до мене не приходили. Сукні відмінили?

– Не зовсім. Я просто на… чоловічому факультеті. Єдина. І от… певно на мене не зважали коли оформлювали замовлення.

– О так, – закивала лера Сноу. – Цей світ створений чоловіками для чоловіків. І навіть якщо і жінці і вдається про себе заявити, то… її розтопчуть.

Мені стало морозно від її слів. Відчуття, що за цими словами ховалось щось особисте, болісне.

І я не придумала, що додати.

– Так, завтра до обіду все буде готове, – підтвердила лера Сноу, розклавши форму на столі. – Вартуватиме трохи дорожче.

– Скільки скажете, – випалила я, але подих все ж затримала. Не настільки я багата, аби кидатись такими гучними словами.

– П’ять шилерів, – озвучила вартість лера.

І я не стримала усмішки. Ці гроші я як раз заробляла за одні свої вихідні. Без чайових. І враховуючи, що не була марнотратною, то мала певні заощадження. Тож могла сміливо дозволити собі подібну розкіш.

– Підходить, – усміхнулась я. – Тоді… до завтра?

– До завтра, – кивнула жіночка. Її губи ледь помітно розтяглись в усмішці, забравши тим самим ще кілька років.

Усмішка в неї була незвична, благородна. Так посміхаються лери з високих родів. І ажніяк не в’язалась з образом простої швачки з малесенького містечка.

– Мамо! Ма-ам.

Єдині двері, що судячи з усього відділяли майстерню від квартири лери Сноу, прочинились і на порозі з’явилась маленька боса дівчинка років з п’яти в прості білій сорочці без рукавів. Виглядала вона кволою, змученою. Це неможливо було приховати навіть у світлі єдиної свічки. Голі рученята розписані чорними лініями, немов шрамами. І виглядало це моторошно.

– Я ж тобі казала з ліжка не вставати, поки не одужаєш, – кинулась до доньки лера Сноу, підхопивши її на руки.

– А як одужаю, можна? – запитала плаксиво дівчинка.

– Можна.

– І пиріг з вишнями можна? – вже доносилось до мене з іншої кімнати.

– І пиріг… А зараз пий ліки й спи, люба. Щоб скоріше одужати, – вмовляла дівчинку мати.

– А ти розповіси мені казку? Тільки не страшну. Мені й так жахіття сняться, – пожалілась дівчинка.

– Розповім. Добру і не страшну, – пообіцяла жіночка. – Тільки проведу тітоньку, і одразу повернусь до тебе.

Мені стало страшенно незручно, ніби я забираю дорогоцінний час у цих двох. Але й піти просто зараз, не попрощавшись, здавалось зовсім не ввічливо. Тож топталась на місці розглядаючи стелажі з тканинами та коробочки зі стрічками, гудзиками, нитками…

І так замислилась, що аж підскочила, коли за вікном пролунав надривний “кар”, а у шибку гучно заколотило.

– Кляту круки. Скоро всі шибки повибивають. – поскаржилась жіночка, повертаючись та зачиняючи за собою двері.

– Сама їх не люблю, – замислено зронила я.

Чомусь мені здавалось, що це все колись вже було. Десь, колись, з кимось… Але нічого крім відчуттів більше не пригадувалось.

– Пробачте, – повернувшись до моєї форми, промовила лера Сноу. – Вона хворіє…

– Давно? – вирвалось у мене, замість вже заготовленого “Мені вже час!”

– Кілька тижнів, – зі сльозами в голосі промовила жінка. – Лікарі не розуміють, що з нею.

– А цілителі?

– Цілителі – це надто дорого, – зізналась зовсім тихо лера Сноу. І в мене стислось у грудях від приреченості в її голосі. – Гаразд, я вас затримую, леро…

– Кас. Мейв Кас. Але можете звати мене просто – Мейв.

– А мене просто Амадея. От і познайомились. Ну… до завтра, Мейв, – знову так само витончено та стримано усміхнулась швачка.

– До завтра, леро… тобто Амадеє, – спробувала я усміхнутись їй у відповідь, проте не вдалось. Надто вже сумно все це було.

Надто неправильно.