Розділ 6.2

– Куди в таку погоду? – ліниво поцікавився сторож на воротах академії. – Сиділа б вже вдома. Все шастаєш туди-сюди…

– Справи, – пересмикнувши плечима від пориву холодного сирого вітру. Добре, хоч вистачило розуму заскочити в гуртожиток та взяти куртку. Хоча вона взагалі не рятувала від холоду, але хоч удари вітру витримувала добре. І я з натиском додала: – Термінові.

– Та йди вже, – махнув на мене рукою вартовий, короткозоро заглядаючи у вже неактуальну ранкову газету. – Тільки недовго. На ніч ворота тепер зачиняються і нікого не пускатимуть.

О як?! Чергові несподівані оновлення? Не дуже добрі. А дякую, що хоч попередили. Хай і не завчасно.

Взагалі, в нашій академії подібні обмеження мали б діяти і раніше. Але ректор чудово розумів, що на стипендію особливо не розженешся, а навчання потребує постійних витрат: щонайменше – нормальна їжа, письмові приладдя, часом книжки, котрих вічно не вистачало у бібліотеці, і інколи й одяг. Тому на те, що студенти казна-де тиняються мало не до ранку, лер Стіверс заплющував очі. Абсолютна більшість працювала вже з другого курсу. Мало кому, звісно вдавалось влаштуватись за спеціальністю. А от прачками, прибиральниками, вишибалами, посудомийками, доставщиками… на місця, куди пристойні містяни працювати підуть тільки за повної безнадії, ми йшли охоче. Ці роботи ніби були створені для нас. Нехай оплата і не дуже висока, зате графік підходящий.

Я була не виключенням. Підробляла на вихідні розносницею в шинку. Це було не найкраще місце у світі, проте щоразу, коли в мене опускались руки – надихало й нагадувало, що варто мені здатись і робота в шинку стане не тимчасовим підробітком, а постійною роботою.

Майстерня лери Сноу знаходилась дійсно не так і далеко від академії. Виглядала вона не дуже презентабельно, тож навряд сюди навідувались заможні лери. Про рід занять господарки майстерні свідчила хіба потріпана невеличка вивіска у вигляді котушки ниток та голки.

У вікнах вже не світилось. Тож на якусь мить я завагалась, чи варто взагалі турбувати жіночку проти ночі. Збиралась піти. Проте передумала і все ж постукала. В разі чого, просто залишу форму, якщо пощастить, дозволю зняти мірки, а заберу, коли вже буде готова.

Проте, варто було мені постукатись у двері, як ті одразу прочинились. На порозі з’явилась невисока худа  закутана в теплу шаль жіночка років тридцяти, з запаленою свічкою в руках. Свічка шипіла, мов вигнана під дощ кішка, а полум’я гнулось під поривами вітру. Проте не гасло. На свічках лера точно не економила.

– Доброго вечора, – заторохтіла я, аби мене не відправили бісу під хвоста не давши й слова сказати. – Мені конче потрібно підігнати форму. Просто конче!

Якийсь не дуже довгий час жінка роздумувала, що за навіжена ломиться до неї в майстерню проти ночі. Але згодом зітхнула, відступила зі входу та кивнула, дозволяючи пройти.

– Тільки сьогодні я навряд зможу закінчити роботу, – зітхнула вона, немов перепрошувала.

– Не страшно, – відмахнулась я, залишаючи пакунок на столі. – Я все розумію… тут роботи на… 

– Завтра до обіду впораюсь, – пообіцяла жіночка.

І я застигла з розкритим ротом. Якось мені важко було уявити, що такий обсяг робіт можна виконати так швидко. Проте їй, по всьому, видніше.