Розділ 5.3

Певно, сівши обабіч моєї персони та вп’явшись поглядами в мене так, що в когось іншого апетит пропав би на тиждень, вони намагались змусити мене ніяковіти. Але… Мало кому відомо, що я виросла в сиротинці. Там всі дивляться тобі в рота. Тому абсолютно не зважаючи на неочікуваних сусідів, я взялась за обід.

– Не страшно тобі, лисичко? – подав голос блондин. – Ти вже пробач, але жаліти тебе ніхто не буде. Навчання, конкуренція, відбір на турнір… Сама розумієш.

Я лише бровою повела, ретельно пережовуючи неймовірне на смак м’ясо в кисло-солодкому соусі. Все ж навіть без краплини дару, лера Оурес вміла створювати чарівні речі.

Відбір на турнір – це взагалі не про мене. Де-де, а на змаганнях мені в принципі робити нічого. Хіба, може в ролі вболівальниці. Проте, розвіювати побоювання цих двох мені загалі не хотілось.

– Не боїшся? – чи то з насмішкою, чи зі здивуванням перепитав брюнет, так і не дочекавшись відповіді на попереднє запитання.

– А ти? – все ж прожувавши, поцікавилась я.

Певно, такого запитання від мене ніхто не очікував. В їдальні і без того було не дуже гамірно, а тепер взагалі стихло все. Тому різкий звук скреготу ножа по тарілці здався неймовірно голосним.

– Я? Боюсь… тебе, маєш на увазі? – спохмурнівши, вирішив уточнити брюнет. По всьому, таких ударів у вигляді сумнів у сміливості та хоробрості лера майбутнього чаклуна, його гордість ще не отримувала.

– Угу, – незворушно підтвердила я, закинувши до рота маленький червоний овоч, назви котрому я не знала.

– Ти взагалі дурна? Чи просто прикидаєшся? – процідив розлючено брюнет, подавшись вперед.

– Ні, просто роблю висновки з вашої поведінки, – ткнувши порожньою виделкою спочатку в блондина, потім в брюнета так різко, що обоє відсахнулись від несподіванки. – Це ж ви прийшли до мене на перемовини. Чи не так? Отже, відчуваєте загрозу.

– Божевільна? Ми хотіли запропонувати захист, – зашипів блондин.

– А я його просила? Чи потребувала? – нахабно посміхнувшись, поцікавилась я. – З чого ви взагалі взяли, що мені він потрібен?

В чорних очах брюнета спалахнув фіолетовий вогонь. Злиться. Дуже злиться, якщо не здатен контролювати магію. І мені б злякатись, проте я так само незворушно дивилась йому прямо в очі, запиваючи обід густим відваром. До речі, дуже незвичним на смак – солодкуватим, освіжаючим і з відчутними квітковими нотками.

– Брейт, – озвався застережливо блондин, що на відміну від свого друга, самовладання не втрачав. – Ми спізнюємось.

– Ти кров’ю харкатимеш, відьмо, – процідив брюнет, проігнорувавши слова блондина. – Ще згадаєш мої слова.

– Знаєш, скільки разів мені це казали тільки за останню добу? – фиркнула я. – Ставай в чергу разом зі своїми погрозами.

– Обов’язково, – мало не випльовуючи слова, пообіцяв брюнет, важко, ніби через силу піднімаючись зі стільця. – Я зачекаю.

Чекай скільки завгодно. На ці заяви моторошним тоном мені навіть реагувати не хотілось.

Не скажу, що частинка мене десь не здригнулась. Проте, життя в сиротинці навчило головного – даси слабину – зжеруть. Харкай кров’ю, але не проси пощадити. Ледь станеш на коліна, тебе затопчуть.

І так, можливо мені буде нелегко. Можливо, ці двоє зроблять усе, аби мені стало ще важче. Проте, я не проситиму мене пожаліти. І вже точно не шукатиму їхнього захисту.

Ми ще побачимо, у кого з нас паскудніший характер. Мда… чого в мене не відняти – ворогів я наживаю собі просто професійно.