Розділ 5.2

Не сказати, що я горіла бажанням потрапляти на очі розігрітим новинами від Остіна студентам, проте й ховатись було не надто доброю ідеєю. Все одно вічно переховуватись не вийде. Та й не в моєму характері було уникати незручних ситуацій.

Та й що мені плітки студентів, якщо за два дні я примудрилась влаштувати сцени декану та ректору? Тьху…

– Йде…

– Он…

– Ти тільки поглянь…

Зашелестіло з усіх сторін, варто мені було лише переступити поріг їдальні.

Взагалі, студентська їдальня не користувалась попитом ні у кого. Скрутне становище академічної казни позначилось на кухні найсильніше. Попри те що дбайлива й старанна лера Оурес – наша кухарка, з усіх сил старалась готувати якнайкраще, вдавалось їй це не дуже. Засуджувати її за це важко. Адже треба бути не аби яким магом, аби, приміром, зі свинячої печінки, овочів та якоїсь крупи створити шедевр гідний королівського столу. 

Саме тому, зазвичай викладачі намагались прихопити якийсь обід з собою, студенти – бігали в кафетерій через дорогу, а персонал… персонал приходив в їдальню лише за крайньої потреби. Проте, в часи скрути, коли до стипендії ще довго, а гроші вже скінчились, то студенти і їдальню відвідували.

Але ж сьогодні був геть не той випадок. Моя неперевершена, осяйна, надзвичайно талановита до всіляких скандалів особа спромоглась зібрати в цій кімнаті мало не всіх, до кого дійшли чутки про розподіл. І судячи з того, що не те що присісти, стати було ніде – голос Остіна досяг найменших шпарин академії.

Я трохи прищурилась, окинула поглядом присутніх та майже одразу відшукала причину такої по-королівськи пишної зустрічі. Причина чомусь намагалась вдати, що вона – стілець, що її тут немає, що вона мене не бачить, та певно, воліла б опинитись казна-де, аби тільки не тут. Пам’ятав, мабуть, мої погрози. І усвідомлював, що я з останніх сил стримуюсь, аби не втілити їх у життя. 

– Мейв, думала ти вже не прийдеш, – гукнула мене розчервоніла та дуже щаслива лера Оурес. – Ти це бачила? Нам нарешті доставили нормальні продукти!

І тільки тепер я звернула увагу на те, що в їдальні не смерділо смаженою печінкою, як це бувало раніше, а пахло здобою з корицею. Цей аромат був найвідчутнішим та легко перекривав інші – запеченої курки, овочевого салату та гарніру. І якогось зеленого густого напою – страшного з вигляду, але з досить приємним ароматом.

– Лер Стрейт сказав, що маги мають бути ситі, вдягнуті та відпочилі, – впівголоса розповідала кухарка, розставляючи тарілочки на тацю. – А це – якесь зілля, що відновлює магічний фон. За його рецептом готувала.

– О-о-оу! – протягнула я, знову принюхавшись до чашки та не придумавши, що сказати на ці оновлення. – Дякую дуже.

– Смачного, – побажала мені пишнотіла лера Оурес, і потанцювала по кухні від віконечка роздачі, щось наспівуючи собі під носа.

Підхопивши тацю, я попрямувала шукати собі місце.

До мого подиву, воно таки знайшлось. Попри те, що студенти, навіть розправившись з обідом, покидати їдальню не поспішали та розтягували дивний напій, проводжаючи мене зацікавленими пронизливими поглядами.

Стіл пустував. Ніби мене тільки й чекав. І мені б запідозрити недобре, проте до наступної пари залишалось мало часу, а ще півдня ходити голодною не хотілось.

– Одногрупниця, значить, – не встигла я сісти за стіл та й куска до рота покласти, з двох боків від мене, мов з-під землі, з’явилась ранішня парочка новоприбулих студентів.