Розділ 5.1

Плітки серед студентів ширяться швидше, ніж блохи по собачому весіллі. Сумніваєтесь? А дарма.

Не встигла я і поріг переступити, як в сумці задзеленчав невеличкий артефакт двостороннього зв’язку, котрий колись подарувала мені Зої.

Подарувала мені вона його не просто так, а з цілком корисливими цілями. Виглядав він як звичайна сережка і Зої вдягала його на екзамени, а я дбайливо і сумлінно допомагала їй списувати. Тобто просто начитувала правильні відповіді на її питання. За таку нахабність ми з нею могли вилетіти з академії дуетом. Проте попри те, що всі викладачі точно знали, що її екзаменаційні тести списані всі до останньої крапки, визначити як саме вона це провернула – не могли. Тож просто щоразу занижували їй оцінку.

Зої через це не сперечалась і раділа й таким результатам. Тож, практично всі щасливі, крім викладачів, що все ще намагались визначити, як же Зої вдається списати і попастись екзаменатору.

Часом Зої пропонувала мені таку ж дружню допомогу, проте я ризикувати остерігалась. Та й куди приємніше знати, що твоя оцінка чесна і ти дійсно отримав її, як результат довгої і наполегливої праці. 

Артефакт задризчав голосніше. По всьому Зої просто так не вгамується, тож я швиденько відшукала його в сумці, затиснула в кулаці, щоб приглушити звук і, ні до чого кращого не додумавшись, шмигнула у викладацьку вбиральню, вже на ходу закладаючи дзижчалку до вуха.

– Так, – напівшепотом відповіла, пробігшись вбиральнею аби впевнитись, що не буду підслухана, і присіла холодне на підвіконня єдиного великого вікна.

На вулиці натягувало на дощ. Сірі хмари тяглись з заходу, занурюючи місто в зловісні сутінки. Не люблю таку погоду. Вона немов нагадує мені про щось давно забуте. Щось, що от-от відкриється, але знову ховається за щільним пологом безпам’ятства. 

– Ти переспала з ректором? – вмить оглушив мене чи то голос подруги, чи поставлене питання, відволікаючи від важких думок.

– Ти здуріла? – ледь оговтавшись, обурилась я у відповідь, мало не звалившись з підвіконня, від несподіванки. – Звідки ти…

– Взяла в заручники його бабуню? Викрала самого ректора та катувала? Вбила й тепер академією керує фантом? – сипала Зої питаннями не даючи й слова вставити у відповідь.

– Ні! Звідки такі дурнуваті запитання?

– Припущення, – поправила мене магиня. – Бо я не розумію ЯК?! Як, Мейв, ти потрапила на бойовий факультет? БОЙОВИЙ?! – запищала ледь не одразу Зої просто в моїй голові.

Мені від її емоційного крику аж яскраві крапочки перед очима попливли.

– Ти вже звідки знаєш? – запитала я, борючись з бажанням відкинути той триклятий артефакт та прочистити вухо. – Хоча, можеш не відповідати, можу й так здогадатись. Остін Греверс?

– Тімоті Трейт, – поправила мене подруга. Нічим не краще. Це вже вся академія робить припущення якими саме способами я пробивала собі шлях на місце на факультеті. – Такий темненький, вічно носа морщить… ай, гоблін з ним… Ти мені краще скажи, як тебе до бойовиків занесло? Це ж… нонсенс!

А ще скандал та привід для пересудів на майбутні пів року. Хоча ні. Якщо не впораюсь – вилечу за місяць. Тоді обговорюватимуть мій феєричний провал.

– Розпорядженням ректора, – зітхнула я, вкотре розгубивши гарний настрій після смачного чаю з цукерками та посиденьками з Тірою Квон. – Особистим.

– О-о-ох! – протягнула Зої. – Вельми дивно. Ти все ж таки вже й йому встигла десь життя зіпсувати? Чи навпаки?

– Яка віра в мої здібності, – не втрималась я від уїдливого коментаря у відповідь.

– Ой, облиш. Ну, зрештою, мені важко уявити, як ти будеш навчатись серед чаклунів… Хоча, зізнаюсь, кортіло б опинитись на твоєму місці. Там такі красунчики…

– Зої!

– Що Зої? Бачила б ти куди мене запхали. І на побачення ні з ким сходити, – буркнула ображено подруга. 

– А не думала, що це може бути якесь покарання?

– Не думала. Хоча, певно дарма. Я добре знаю твій гонор. Впевнена, що ти з ним якщо ще не поскандалила, то посперечалась точно. Хто це терпітиме? Тим паче такий, як Реймор Стрейт.

Тут вже мені крити було нічим. Я вже дійсно мала суперечку з ректором. Навіть покарання спіймала. Але казати цього подрузі не буду. Принципово.

– Підозрюю, що мою долю визначив вчорашній скандал з Уоткінсом, – ухилилась я від прямої відповіді. 

Зрештою, це було найближче до правди. Ректор, хай не прямо, але саме так і сказав. Марно було сподіватись, що майбутній керівник пропустить повз вуха все, що ми з Уоткінсом вчора наговорили один одному. Як і наше парі.

– Думаєш, що Стрейт на боці декана? – злякано охнула подруга.

Звідки мені знати, на чиєму він боці і що задумав? Мені його мотиви взагалі незрозумілі. Певно, я частина якогось експерименту. Вдасться, будуть мене ставити за приклад. Не вдасться… зрештою, також.

– Думаю, що вже прогавила сніданок, і спізнююсь на обід, – буркнула я у відповідь. – І якщо ще трошки посиджу в викладацькій вбиральні, то не лише лишусь голодною, а й зароблю покарання.

Друге, між іншим. Але цього я також вирішила не говорити.