Розділ 4.2

– Пробачте, лере ректоре, – ледь встигла я набрати повітря в груди, аби доступно роз’яснити новому керівництву всі його права і обов’язки, пролунав за спиною голос лери Квон. – Це моя провина. Ще не освоїлась на новому місці, – і крадькома потягнувши мене за поділ форменої сукні, з натиском додала, – помічниці ректора.

Е! Тобто… ректора? Тобто, Тіру Квон не звільнили, а підвищили? А я вже… Сило Світла, як незручно вийшло. І як вчасно мене зупинила лера Квон. Зараз мав би статись конфуз.

– Нічого страшного, – відмахнувся ректор. – Коли вже у студентки такий запал та нагальність… мої двері відчинені і я з радістю її вислухаю.

Прокляття. Не така вже й нагальність це була. І запал якось вже все… погас.

– Та Мейв у нас часом з такими дрібницями приходить… не варте вашої уваги. Я все сама владнаю, – відчайдушно намагалась врятувати мою складну ситуацію Тіра Квон. 

– З радістю вислухаю, – вже куди холодніше і жорсткіше припечатав Стрейт, припинивши будь-які спроби своєї помічниці врятувати моє становище. – Ви можете приступати до своїх обов’язків. І в першу чергу, складіть звіт по фінансах академії. 

– Звісно, – зітхнула лера Квон, нарешті відпустивши мою сукню.

Я мимоволі поглянула на неї та впіймала повний співчуття та безсилля погляд. Та все ж жіночка нічого вдіяти не могла і залишила мене самотужки розгрібати те, що сама заварила. Справедливо і закономірно…

Ох, Мейв, і чому ти спочатку робиш, а потім думаєш?

– Так що саме вас так обурило, Мейв Кас? – махнувши рукою, поцікавився ректор все тим же нейтрально добродушним тоном. Підкоряючись його жесту, вільний стілець для гостей від’їхав від столу, практично беззвучно, та зупинився поряд зі мною. 

Що ж, абсолютно точно можна сказати, що плітки про те, що наш новий ректор позбавлений доступу до сили – просто плітки. Магія в нього є. Втім, питань щодо його призначення від цього відкриття не поменшало.

Ну, буду викручуватись.

– Дякую, я постою, – нарешті розтиснувши кулаки, відповіла я, судомно придумуючи відповідь. А зрештою, що тут придумувати? Я мала цілком вагомий привід для гніву. – Я звісно розумію, що я куди менш цінна, ніж наш декан, але… можна було мені дати хоч малесенький шанс залишитись в академії? – випалила я. Грець з ним, все одно шляху назад немає.

Зрештою, з цим скандалом я прямувала до декана. Впевнена, що ініціатива походила від нього. Але коли вже вломилась в кабінет Стрейта, то чому б не влаштувати його прямо тут?

– Он що вас так обурило, – протягнув ректор, піднявшись з місця та відійшовши до вікна, приділивши всю свою увагу пейзажу за вікном.

А я нарешті крадькома перевела подих, впевнившись, що мене більше не пронизує його уважний погляд.

Тільки тепер я зрозуміла, що вперше в ректораті. Що цілком зрозуміло. Студенти зазвичай намагались обходити не лише ці кабінети, але й взагалі це крило. Крім Айши. Але її вже уникав Стіверс, зі зрозумілих причин. Тож попри те, що в грудях бриніло від напруги та очікування відповіді, змарнувати, мабуть, єдиний шанс пороздивлятись тут все, не хотілось.

Колись тут точно було дуже розкішно. Масивні меблі з темного дерева оббиті не найдешевшим багряним оксамитом, колись викликали захоплення у відвідувачів. Зараз вони були потріпані, місцями пошкрябані, а оббивка диванчика в кутку взагалі пропалена в кількох місцях. Велетенська шафа, забита до самої стелі книгами, просила ганчірки. За склом, ледь можна було розібрати назви фоліантів. А от кілька кімнатних рослин на підвіконні жили. І досить непогано почувались. На відміну від килима, на якому вже й візерунка не вгадаєш. А от з замацаного дзеркала на мене поглянула трохи блідувата дівчина, з заплетеним в тугу косу рудим волоссям та напрочуд яскравими зеленими очами. М-так, вигляд у мене той ще. Якийсь хворобливий. Мрія, а не жінка. До всього я була типовою північною відьмою – вище середнього зросту, в порівнянні з місцевими дівчатами, занадто жиляста і без виразних ознак жіночності. Та й сіра форменна сукня додавала шкірі такої ж мертвецької сірості.

Дідько з ним. Спишемо це страхіття на дзеркало – старе та брудне.

– І чому ви вирішили, що у вас жодного шансу на факультеті бойової магії? – порушив густе напружене мовчання ректор.

– Бо я – відьма! – ошелешено випалила я і без того зрозумілу річ. – Моє місце серед… нехай буде – цілителів. Який з відьми воїн? Я суперників мухоморами закидувати буду? Чи жаб’ячими язиками?