Розділ 4.1

Біля дошки оголошень рідного деканату майже нікого не було. Остін Греверс, що минулого року був відрахований з факультету алхіміків через невдалий експеримент, в результаті якого злетіла в повітря лабораторія в західному крилі. Ректор мало його самого не розірвав. Проте подейкують, що наступного ж дня на рахунок Херенда впала кругленька сума, погасивши майже повністю ректорський гнів. Але Остіна все ж перевели на факультет майстрів зіллєварів. Греверс звісно був не у захваті, проте після короткої аудієнції в ректораті швиденько передумав сперечатись та присвятив себе зіллєварінню. Здається, там у нього також не все так добре йшло, проте підривалось куди рідше та з мінімальними наслідками, на радість Стіверсу.

– Цілительський, – кисло зронив Остін, ледь прочитав на дошці виведене срібними вензелями власне прізвище та результати розподілу.

– Ніби ми на щось інше можемо сподіватись, – хмикнула я, наблизившись та приклавши руку до райдужного каменя в куточку дошки. – Добре хоч не викинули на вулицю.

– Краще б перевели, – гундів і далі Остін, не забуваючи з цікавістю поглядати на мої результати.

Я особисто не впевнена, що йому було б краще. Подейкують, що батько Остіна не остання людина в королівстві. От тільки мало кому відомо хто це. Точніше – майже нікому не відомо. Тобто, формально – Остін єдина дитина лери Греверс, що залишилась з купою боргів та дитиною на руках після смерті чоловіка. Як тільки вижила, нещасна. А от як – відповідають високородні пліткарки, що звідкись знають абсолютно все і про всіх. Інформація не в повному об’ємі, звісно. Проте цілком пояснює, звідки в бідної вдови гроші на утримання непутящого синочка та не дуже прибуткового маєтку.

– Ох-ти ж… бойовий? – скрикнув Остін, котрий на відміну від мене всю увагу зосередив не на роздумах, а на очікуванні вердикту нового керівництва. – Це не справедливо! Ти ж відьма!

Схаменувшись, я поглянула на дошку і мало й сама щелепу не впустила. Тобто, бойовий?

– Не репетуй, це певно помилка! – витріщившись на виведений червоними літерами напис, шикнула я на хлопця.

– Звісно. Ти ж… відьма! – не вгавав незадоволений розподілом студент. – Або…

– Якщо ти пельку не закриєш, то дізнаєшся наскільки вміла, – процідила розлючено я, розвернувшись на підборах. – Хочеш ропухою квакати наступний тиждень?

– Ти…

– Два? – скинувши брову, уточнила про всяк випадок.

– Ти не заслужила це місце, – фиркнув Остін, але про всяк випадок крутнувся на місці та дременув розносити новину академією.

Ар-р-р! Зараз мені кістки переполощуть навіть ті, хто й не чув ні про яку Мейв Кас взагалі. Дідько! Вдруге за день мені так шкода, що я не можу наслати якогось прокльону.

Проте, маю зізнатись, що такі результати розподілу шокували не лише нещасного Остіна, але й мене саму. Ну, які перспективи у мене на факультеті бойової магії? Серед кремезних, обдарованих активною магією хлопців-чаклунів? Аж ніяких!

Клятий інтриган Уоткінс… Вважав, що я це просто так проковтну? Невже за стільки років наших з ним скандалів не зрозумів, що мовчати не буду.

Сповнена рішучості нарешті наговорити деканові купу добрих слів, аби він вже з чистою совістю мене відрахував, я штовхнула двері приймальні та завмерла.

І геть не через те, що злякалась чи передумала.

Сивенька, вже не надто прудка Тіра Квон дбайливо складала свої речі в великий ящичок. На столі не лишилось ані звичної підставки для олівців, ані рамки з портретом давно померлого чоловіка. Лера підняла погляд, примружилась, роздивляючись мене через скельця великих окулярів, ледь помітно усміхнулась і звично доброзичливо запитала:

– Щось знову сталось, Мейв?

– Що відбувається? – все ж видушила я з себе питання, на котре вже й так здається вже знала відповідь.

– Я більше не помічниця декана, – з тією ж теплою усмішкою на обличчі жіночка знизала плечима та поставила невеличку вазочку у коробку. Це була остання особиста річ помічниці декана. Немов вона щойно поставила крапку у своїй довгій історії на цьому місці.

Мені слова в горлі застрягли. Зміни торкнулись не лише нас виходить. А й персоналу. І чомусь перші, кого зачепило, були найвідданіші академії люди. Мені здається, що лера Квон буквально жила в цих стінах. І сумнівів не було, що це звільнення її просто вб’є.

– Так значить… – видихнула я, стиснувши кулаки з такою силою, що нігті вп’ялись в долоні. – Значить… он воно що!

– Мейв! – злякано скрикнула лера Квон.

Певно вона намагалась мене зупинити, чи відговорити. Проте… буревій спинити неможливо. А саме так я почувалась, коли неслась коридором до ректорату. Студенти, що в перший день змін тинялись академією, розступались і намагались зникнути з мого шляху. Хтось кидав на мене повні нерозуміння погляди, хтось – намагався гукнути, запитати, що сталось. Проте я свій гнів дорогою розплескувати наміру не мала. Я несла його тому, кому він призначався – Реймору Стрейту.

Дідько з тим, що він нас розігнав кого куди. Дідько з тим, що ми тепер маємо звикати до нових реалій. Дідько навіть з тим розподілом, завдяки якому я можу вже починати пакувати свої речі… Але чіпати леру Квон.

Різкий стук у двері, та навіть не дочекавшись дозволу, я ввалилась в приймальню, та минувши порожній стіл помічника ректора, навіть вже не стукаючи, влетіла в ректорський кабінет.