Розділ 3.2

Прохолодний вогкий вітерець вмить пронизав мало не до кісток, змусивши мене зіщулитись та прискоритись. Тож до місця призначення я не дійшла, а буквально добігла, поприце не вливаючись в щільний потік, а вчепившись в хвіст імпровізованої процесії.

Плац стрімко заповнювався студентами. Останні сумніви, щодо того, для кого саме оголошувався загальний збір танув разом з осіннім туманом.

Схоже, нове керівництво вирішило особисто оглянути жертв та окреслити фронт робіт.

На моїй пам’яті, тут вперше збиралось стільки здобувачів знань одночасно. Минуле керівництво академії не дуже полюбляло виходити до народу і зустрічатись з ними ніс до носа. Бо ці студенти народ непостійний і невдячний. Вічно їм щось не подобається, щось треба, чогось не вистачає, жадають змін. А фінансування для посередньої академії на іншому кінці географії від столиці, якось чи то не доходило, чи розчинялося в пунктах розподілу, а крихти що падали на голову лера Стіверса були настільки малими, що він не знав куди їх і приткнути: чи то в лабораторію реактивів купити, чи ганчірок прибиральниці. Від чого попередній наш ректор був досить поважний, але дуже смиканий чоловік. Око в нього принаймні сіпалось постійно і безперервно. Особливо коли на шляху траплялась голова студентської ради.

І варто було тільки про неї подумати, як погляд сам вчепив стриману, серйозну і дуже дієву цілительку. На душі вмить стало трошки легше. Серед цих новоприбулих, я почувалась розгубленою і чужою навіть в рідних стінах Херенда. А Айша Блер, хоч ми з нею особливо і не спілкувались, а тим паче не дружили, була все ж своя. Певно саме тому поряд з головою студентської ради топтались і інші “старі” студенти, з котрими вона до сьогодні не дуже спілкувалась. Ну, чи вони з нею. І я вже збиралась доєднатися до коаліції, але раптом гамір на плаці стих. І всі поглянули кудись мені за спину. 

Тут я зрозуміла, що надто забарилась. Мала б сховатись десь між інших, аби не привертати уваги. Проте варто було обернутись, усвідомила, що провалила і цей план. Бо мало не носом до носа зіштовхнулась з новим ректором.

– Доброго ранку, леро Кас, – нейтрально побажав мені все ще незнайомий і надто загадковий чоловік.

Запам’ятав таки мене.

– І вам… доброго, – буркнула у відповідь і зробила крок назад, наштовхнулась на когось.

Здається поцілила при цьому комусь ліктем кудись не туди, якщо правильно розчула незрозуміле, але вельми зле шипіння на вухо. В тому шипінні відчувалась найвища ступінь гніву на мене та вгадувались не зовсім приємні епітети.

Не довго…

Одного погляду ректора вистачило, аби все знову впорядкувалось і затихло.

– Радий бачити вас такими натхненними та повними бажаннями здобувати нові знання в нашому Херенді, – почав новий ректор, усміхнувшись та окинувши поглядом нас. Якось забагато помилок він зробив в словах “спантеличеними” та “розгубленими”. – Я – ваш новий ректор. Звати мене, якщо кому невідомо, Реймор Стрейт. – Ну нарешті, я дізналась ім’я. Втім воно мені говорила так само цілих – нічого. – Академією шириться стільки чуток, що я вирішив особисто роз’яснити вам свої плани та майбутні нововведення.

– Херленд справді тепер буде військовою академією? – нестримано пролунало з натовпу.

Хтось за моєю спиною хмикнув, ніби це питання було настільки недоречним і безглуздим, що навіть ставити його не варто було. І так зрозуміло.

– Справді, – кивнув лер ректор. – Херенд давно потребував реформ. І мені випала честь втілити новації в ці стіни. А вам – стати тими, хто мені в цьому всіляко допомагатиме.

– Розігнавши відьом і алхіміків? – не промовчала Айша.

– Запропонувавши їм місця в інших академіях, де зосередяться на доведенні до ідеалу їх вмінь та навичок, – викрутився ректор. – Наш же любий Херенд тепер зосередиться на підготовці бойових одиниць. А вас, леро Блер, як голову студентською ради, я чекатиму з списком пропозицій, щодо оновлень та покращень.

– Неодмінно, – з викликом відповіла на це Айша.

О, вона з ним списком вже кілька років ходила за Стіверсом. Це був її зірковий час, і можливість, нарешті, донести ректорату питання та проблеми студентів її радувала та надихала. Якщо якимось чином і можна було підкорити її серце, то щойно Стрейт це зробив.

– До всього, радий вам повідомити, що цьогоріч наша академія візьме участь у щорічному королівському турніру. Команду для участі у змаганні я формуватиму та тренуватиму особисто. І сподіваюсь на повну віддачу та ваше старання, – додав ректор.

І от ця новина пронеслась над натовпом, як весняний вітер – життєдайний і теплий. Всі хотіли взяти участь у турнірі. Зарекомендувати себе у найвищих колах. Для студентів випускних курсів, та йне лише, це відкривало такі перспективи, про які тільки мріяти можна. Потрапити на очі найкращим роботодавцям, а особливо талановитим і здібним – королю. А хто з магів не мріє стати придворним? Навіть у мене такі думки пролітали. Правда, з абсолютно корисливих міркувань. Ця посада відчиняла практично всі двері в королівстві. І архіву таємної канцелярії в тому числі. От тільки на моїй пам’яті ще жодна відьма не потрапила на турнір в рядах учасників. Не бойовий у нас напевно потенціал. Втім, тут важко не погодитись.

– Розподіл студентів, що вже навчались в академії до нововведень, по групам можна буде дізнатись в вашому деканаті, – продовжив ректор легко заглушивши гул, що набирав обертів. При чому його уважний погляд чомусь зупинився на мені. – Сподіваюсь, що ви будете задоволені моїм рішенням.