Розділ 3.1

Круки кружляють над головою. Їх стільки, що не видно неба. Надтріснутий крик змішаний і помножений на сотні, а то й тисячі голосів, ріже вухо, викликає бажання сховатись, розчинитись, аби тільки не чути нічого.

Легені наповнює не повітря – сморід.

– Тобі тут не місце, - прохолодна шершава рука впевнено бере мою долоню і міцно тримає.

– Я маю лишитись, – пробую вирватись. – Там…

– Ні! Тобі тут не місце! – суворий крик, схожий на каркання тих круків, що над головою.

Підіймаю погляд…

І все.

Я не прокинулась, скоріше випірнула із цього клятого сну. Мокра від холодного липкого поту і з абсолютним нерозумінням, де взагалі знаходжусь. Де круки? Де той… чи та…

Клятий сон. Щоразу одне й те ж. І щоразу прокинувшись, почуваюсь так, ніби мене табун коней розтоптав.

Сонце ледь сходило. Пофарбувало в відтінки рожевого сірі шпилі корпусів академії, ледь розсіювало ранішній осінній туман. Безлюдно, тихо, пусто. Гнітюче. Так, як і в мене на душі.

Я збиралась звично зцілити позіхання у кулака і йти збиратись на пари. Тим паче, що ще до деканату треба навідатись за новим розкладом. Проте до власного подиву зрозуміла, що всю ніч так і стискала в кулаці фігурку крука. Якось недобре стало. Хоча, здавалося б, куди вже гірше. Тож я швидко поставила фігурку на тумбу біля ліжка, ніби цей маленький дерев’яний крук оживе і кинеться прямо на мене.

Дурня якась? Можливо й так. Але так стало трошки спокійніше.

Вже стоячи під теплими струменями води в ванній, я вкотре думала про клятий сон, що повторювався і повторювався, але все одно не ставав зрозумілішим. Чому мене це так бентежило? Певно тому, що відьмам не сняться звичайні сни. Пророчі або спогади – так, а от звичайні не насняться. От тільки, якщо це спогад, то я поняття не мала, від коли він у мене. Якщо пророцтво, то… найменше мені хотілось би, щоб воно збулось.

“... зібратись на плаці протягом п’ятнадцяти хвилин!” – забубнів академічний мегафон голосом лери Квон.

Кому зібратись? Навіщо зібратись? Що вже сталось знову?

Звісно, через шум води я практично нічого не почула, та взагалі нічого не зрозуміла. Проте стягнула рушника з вішака і прискорилась зі зборами. Зрештою, академічний плац по дорозі до деканату, тож нічого не втрачу, якщо пробіжусь і гляну, кого і для чого збирають. 

Швиденько натягнула формену сукенечку, повісила на плече торбу з зошитами, і ледь не вискочила з кімнати в капцях, проте вчасно схаменулась і швиденько перевзулась.

Гуртожиток заполонили хлопці. З усіх чотирьох кімнат ще недавно абсолютно жіночого блоку висипались один за одним втілення мрій моєї колишньої сусідки – високі, мязисті, самовпевнені і пихаті чаклуни. Чи, вірніше сказати, майбутні чаклуни. Я аж остовпіла, ледь переступивши поріг та зачинивши двері. Жодного разу за всі свої двадцять років життя не почувалась настільки не у своїй тарілці.

Гаразд, це просто ще одне випробування до мети. Зрештою, я така ж студентка, як і вони.

– О, а ця лялька звідки тут взялась? – нахабно усміхнувшись, запитав навіть не мене, а свого друзяку, що стояв поряд, скоріш за все, теперішній мій сусід по блоку.

І чому я не здивована? Де чаклуни, там і проблеми та конфлікти. Тримайся, Мейв. Ти декана терпіла стільки років, навіть іноді вдавалось ставити його на місце. Що тобі ці двоє? Але все ж поглядом повним презирства я їх окинула. За інших обставин, більш розумні люди зрозуміли б, що їм не раді та бесіди вести ніхто з ними не збирається. Проте мені щастить наповну. Мало того, що тепер поряд жили всюди чаклуни, то ще й по всьому представники вищої касти “володарів світу”.

Двоє хлопців, приблизно мого ж віку, завмерли біля протилежних моїм дверей. Один типовий смаглявий темноокий брюнет, другий його абсолютна протилежність. При чому, виглядали вони загалом так, що це всі відмінності, що я змогла в них відшукати. Навіть зріст і ширина плечей були однаковісінькі. І по статусу також, якщо на око оцінити кількість і вартість амулетів та артефактів. Я про такі могла тільки мріяти.

Світла Сило, ну чому дар дістається красунчикам без жодної краплини виховання та скромності, зате з набитим гаманцем? Добре, що решта на мене навіть уваги не звернули. Схоже, збирали таки студентів і тепер всі поспішали на плац. А ці двоє вп’ялись поглядами, немов я гола перед ними стояла. І так посміхались… відповідно моїм припущенням.

– Може тебе розважити після занять, руденька кицю? Така серйозна… – протягнув блондин.

– Якщо хочеш кілька смертельних проклять, то заходь. Чорна лихоманка на твоїй пиці мене дуже розважить! – майже доброзичливо усміхнулась я у відповідь.

І, оминаючи парочку бовдурів, поспішила на вихід.

Дідько, ну от чому не можна чаклувати без дозволу? Чому не можна наслати й дійсно кілька прокльонів? Хоч гикавку манюсіньку!

– Ах ти ж… – прошипів за спиною любитель кицьок.

– Облиш. Вилетіти з академії хочеш. Ми й так… – обірвав його обожнював ляльок, а я ледь стрималась, аби не сповільнитись, сподіваючись підслухати, що ж там “і так…”. – Сама приповзе.