Розділ 2.2

Це було особисте. Бо в одну справу я страшенно хотіла зазирнути хоча б одним оком. В справу “Північних відьом”. Зниклих, забутих і похованих під грифом “Секретно”! Що сталось тоді з моїм народом? І чому все так таємно, що мене навіть слухати не захотіли в канцелярії?

Та в мене ще була купа питань, що гризли мене щовечора перед сном. І на жодне не мала відповіді. Тобто, мені не бажали їх давати. 

– Будь ласка… – протягнула перелякана і побіліла Зої.

– Та не скажу я нікому. Клянусь своїм рудим волоссям, – на підтвердження тряхнувши довгою рудою косою – спадком нашого роду та моєю особистою гордістю.

Не знаю, чи повірила мені подруга, проте полегшено зітхнула та далі вже речі збирала мовчки.

Кімната порожніла, ставала якоюсь незатишною, пустою. Я тільки тепер зрозуміла, що затишок та відчуття дому приносила в ці стіни саме моя сусідка. Картини на стінах, маленькі фігурки, куплені на блошиному ринку, щось миле, привезене з дому. Мої речі помістились на одній полиці. Та й то, це переважно були книжки. 

Я знову визирнула у вікно, задумалась, вп’явшись поглядом в одну точку. І цей погляд знову, ніби зачарований зупинився на фігурі ректора. І ледь з підвіконня не звалилась, варто було йому різко обернутись та поглянути на наше вікно. Мить. Всього лише мить. Але я була точно впевнена, що він дивився прямо на мене. Прямо мені в очі.

Або просто фантазія розгулялась. Не відчув же він мого погляду? Чи відчув?

Та ну! То я собі напридумувала. Але про всяк випадок з підвіконня все ж злізла.

– От і все, – окинувши уважним поглядом посірілу вмить кімнату, гірко підбила підсумки Зої. – Сумуватиму за тобою.

– Ой, давай тільки не будемо розводити плісняву, – усміхнулась я. – Тут і так тепер як у склепі з мертвяками. Та й хтозна, може це все не надовго? Новому ректорові набридне возитись зі студентами і він почимчикує на свої завдання, облишивши нас на плюгавого та сварливого Уоткінса. Ну, чи когось іншого назначать.

– Сумніваюсь, – посміхнулась Зої, поривчасто мене обійняла та, шмигнувши носом, підхопила велетенську валізу. – Але сподіваюсь. А на Уоткінса уваги не звертай. Він ненавидить всіх жінок з того часу, як його біля вівтаря покинула Аманді Бенклоуз. І щоб ти знала, – Зої заговорила тихіше, майже пошепки, подавшись трохи вперед, ніби нас в порожній кімнаті хтось міг підслухати. – Тікала вона з молодим учнем самого Уоткінса. Це був такий скандал! Ти собі навіть уявити не можеш який гвалт був на весь вищий світ. Кажуть, що голова сімейства Бенкроуз відчахнув кругленьку суму Уоткінсу, аби той замовк і не зчиняв зайвого галасу. Я Бенкроузів навіть розумію: їм дві доньки ще заміж віддавати. Але Уоткінс хоч і збагатів, але, думаю, йому трошки не вистачає звичайної помсти. От і мститься тому, хто під руку потрапить. Тож… не зважай на нього. Для нього це найгірше покарання, мабуть.

– Я запам’ятаю, – підступно усміхнулась у відповідь.

– Ну, гаразд. До зустрічі, Мейв. І не думай плентатись за мною і лити сльози на мої сліди. 

– Навіть не мрій. До зустрічі, – махнувши рукою подрузі в слід, зронила я.

І вона вже майже покинула кімнату, та різко розвернулась і підійшла знову до мене.

– Дідько, ледь не забула, – забарилась подруга, порилась у маленькій сумочці, що висіла в неї на плечі та дістала невеличку дерев’яну фігурку. Чорний крук з очима з оніксу. – Лишу тобі. Мені він все одно не подобався, – усміхнувшись, вклала мені в долоню подарунок і, швидко розвернувшись на місці чкурнула геть.

Мені взагалі також круки не дуже довподоби. Лиховісні вони якісь. Але відмовлятись не стала. Як би не намагалась запевнити мене подруга в тому, що фігурка їй не подобалась, та я вже добре знала, що до всіх своїх статуеток вона ставилась з ніжністю та любов’ю.

Двері стукнули, залишаючи мене на самоті.

Стало все ж тужливо на душі. Млосно. Я знесилено впала на ліжко, розглядаючи в напівтемряві вечірніх сутінок маленького крука та намагаючись зрозуміти, що буде далі. Що такого зробив наш новий ректор? І тільки тепер зрозуміла, що навіть не запитала Зої, як його звати. А головне, як далі складеться моя доля в академії?