Розділ 2.1

– Це новий ректор! – скрикнула Зої та ледь не вивались з вікна, від емоцій, що її переповнювали. – Бачиш? От там! Сила вічна, який же красень. Навіть заздрю, що ти залишаєшся.

Сидячи на підвіконні та тримаючись якнайдалі від діяльної Зої, що саме пакувала речі, мені лишалось лише прослідкувати за її жестами, аби впевнитись – ми вже з ним точно бачились. В кабінеті декана. І я вже точно зарекомендувала себе в його очах з усіх можливих боків. Можу собі уявити, яке враження на нього справила.

Не знаю, чи за якісь особливі заслуги він мене лишив, чи просто аби провчити, але на душі з тої розмови було неспокійно. І ця клята усмішка Уоткінса переслідувала мене буквально всюди і повсякчас. Ніби він навмисне спровокував цей скандал, аби лишили мене тут. Навіщо це декану, котрий спить і бачить, як я зі свистом вилітаю з академії? Біси дикі його знають! Проте, душа моя відьомська відчувала, що доброго мені то нічого не віщує.

– Все ж чаклун, – задумливо бовкнула я, спостерігаючи за діяльним та зібраним об’єктом зітхання моєї подруги.

Об’єкт стояв посеред площі перед входом в академію, тож з вікна нашої кімнати в гуртожитку його можна було добре розгледіти. Не посперечаєшся – красень. Проте, життя мене навчило триматись якнайдалі від таких як він. 

Новий ректор абсолютно точно мав військове минуле. Це легко вгадати по виправці, поставі, по тому як він віддавав розпорядження – чітко і коротко, проте все довкола одразу ж систематизувалось і впорядковувалось. Навіть нові студенти, котрі вливались в лоно нашої дорогої академії нескінченним потоком, притихали і підбирались, варто було погляду ректора впасти на них.

Загалом…

– Він просто неперевершений! – знову заговорила сусідка, дуже переінакшивши мій висновок. Полярно, можна сказати.

Чи краще тепер називати її “колишньою сусідкою”? Адже відьом з нашої академії все ж перевели. І майже всіх дівчат алхіміків. Загалом, практично всіх дівчат. Цілительок кілька лишили хіба. Певно тепер мене туди і запхають. Не люблю цілительство, але заклалась, тож доведеться. Може потім якось вдасться перевестись на інший факультет.

І тепер я почувалась розгубленою. Не те щоб боялась викликів, що готувала нам нова програма. Просто тепер я точно буду самотня. А я ненавиджу самотність.

– Наймогутніший, – мрійливо протягнула Зої, закотивши очі так, що я злякалась, як би вона свідомість не втратила. – Був принаймні.

– А чому був? – вмить насторожилась я, жадаючи почути від подруги про хоча б один недолік цього до нудоти досконалого чаклуна.

– Та чутки… дурниці може, – знизала плечима подруга, вмить знітившись та повернувшись до основного заняття – пакування речей. – Кілька років тому був закритий суд. Все таємно. Батько розповідав, що на засіданні  практично нікого не було. Вирок, звісно, також озвучувався за зачиненими дверима. Проте… поговорюють, що його позбавили доступу до Сили. І я навіть схильна повірити в це, якщо він якимось дивом тут опинився.

– Можливо, просто вирішив присвятити себе підготовці молодого покоління? – припустила я, пильно роздивляючись нового ректора.

– Можливо, звісно, – зронила Зої. – Проте… ти сама в це віриш? Такі як він точно не йдуть викладати в розквіті сил та на піку кар’єри. Дивно все це, загалом. Чутки ширяться… Проте правди ніхто не знає.

Це точно. Отже, десь таки добряче наслідив наш “ідеальний”. Знати б де. І за що його заслали до нас.

– Цікаво, якщо раптом… ну це як припущення звісно… його помилують, чи виправдають, то ми повернемось до колишнього навчання? – озвучила я свої думки.

Вийшло це неочікувано навіть для мене. Такі собі думки вголос. Але такого переляку в очах Зої я ще ніколи не бачила. Вона навіть сказати спершу нічого не могла, а лише різко замотала головою.

– Навіть не думай десь проговоритись. Батьку дістанеться, якщо десь спливе, що я розбовкала про ту ситуацію.

– Так ти нічого не розбовкала, майже, – абсолютно не розуміючи, до чого паніка, насупилась я.

– Досить того, що я сказала, аби батька викинули на вулицю, – скривилась Зої. – Це якусь пересічну пані можуть пожаліти, а я донька судді. Одразу все зведуть докупи і назначать винних. Дещо має назавжди лишатись за зачиненими дверима.

– Чи так це? – задумливо розглядаючи спину ректора, зітхнула я.