Розділ 1.2

О! Треба ж, я не одразу помітила та вже точно не надала значення тому, що ми взагалі тут не наодинці. Принаймні тепер зрозуміла добродушність декана.

Біля вікна, поряд з декоративним деревом, котре вижило поряд з негативом Уоткінса лише стараннями помічниці, завмер високий чоловік. Не дуже зрозуміло, ким саме він був. Прості дорожні штани та темна сорочка абсолютно нічого не говорили про його статус. Статура, коротка стрижка… звичні як для воїна, так і для чарівника. А от з прикрасами все не так і просто. Зазвичай чарівники обвішуються незліченною кількістю амулетів-накопичувачів. У незнайомого лера був хіба великий перстень з чорним дорогоцінним каменем. І відьомська інтуїція підказувала, що це не просто прикраса.

Все ж… чаклун. І десь в глибині душі ця здогадка мене навіть засмутила. Бо загалом, чоловік був досить привабливим. Скоріш за все не з високих родів. Там більшість мені знайомих персон або худі й бліді, або… ну точно навпаки. А тут ні. Високий, засмаглий, певно багато часу проводить на свіжому повітрі. Темне волосся коротко обстрижене. Темно-карі, майже чорні очі обрамлені довгими густими віями. Щоки трохи запалі, на мене. Але це вже я придираюсь.

Зрештою, якщо я не помиляюсь і він дійсно чаклун, то мені краще триматись якнайдалі від цього чоловіка.

– Ви вважаєте, що недостойні місця в кращій академії? – запитав несподівано незнайомець.

Мушу зізнатись, голос в нього також був гарний, низький, зовсім трохи хрипкий. А от манера розмови… здавалось, ніби він розмовляє з малою дитиною, намагаючись чи то вивідати таємниці, чи то умовити зробити щось, чого це нерозумне дитя не хоче.

– Власне, я не планувала жодних переведень. І мене цілком влаштовує НАША академія, – вп’явшись поглядом у нашого любого декана, повідомила я.

Хто-хто, а він точно знав, що за будь-яких обставин якщо я вирішила собі щось, то гірські тролі мене з місця не зрушать.

– На жаль, люба Мейв, – відповів мені вже професор, розвівши руками. Можна подумати, йому щиро прикро. – В тебе не так багато варіантів. Наша академія стане військовою. І відьми точно тут не потрібні. Їм тут просто робити нічого.

Я вдруге спалахнула від гніву. З двох причин. Перша, ми вже обговорювали питання рівноправ’я. І якби мені навели будь-який інший аргумент, то я б погодилась. Але не те що я – відьма. Друга, мене з біса страшенно злив його поблажливий, практично переможний тон. 

– Я не вважаю, що це достатня причина для переводу, – процідила я, ледь стримуючись, аби знову не поскандалити з деканом. – Ми нічим не гірші за чаклунів. Здається, ми з вами давно це питання закрили.

– Мейв… це дурня, – не витримав Уоткінс. Все ж його вдача швидко взяла гору над бажанням здаватись трошки кращим, аніж є насправді. – Ти завжди роздуваєш скандал там, де варто підкоритись і зайняти своє місце.

Зізнаюсь, не в моїх правилах стримуватись, коли на мене починають кричати. Чому йому можна, а мені ні? Та і давно наболіле просило виходу. Тож… каюсь, я хотіла аби все довкола палало точно так, як в той момент у мене в грудях.

– А де воно? МОЄ місце?! М? – спалахнула я.

– Твоє місце…

– Де? Ну, вкажіть вже мені моє місце! – розпалювалась я все більше з кожним кинутим в’їдливим словом. – Якщо мені тут не місце, то виженіть мене! Ви ж давно цього бажаєте, чи не так?

– Абсолютно точно так і зроблю, – схопившись на ноги, мало не випльовував слова мені в обличчя Уоткінс. – Ти зарозуміла, пихата і чванлива особа, котра тільки й здатна…

Певно, тут декан хотів сказати щось таке, що при дітях та вагітних не озвучують. І я вже морально приготувалась розповісти йому, хто саме в його роду потоптався, що народилось таке недолуге казна-що. Проте не судилось. На щастя, чи на жаль. Адже пряму образу декана мені вже точно не пробачили б і викинули геть з академії, військовою вона стала б чи ні. Тоді я виграла б може цю битву, але точно програла війну. Але ж невиказані слова так пекли горло…

– Лер Уоткінс, – спокійний тон незнайомця став холодним душем для нас обох та загасив пожежу, що стрімко розгоралась.

Ми трохи знітились, відвели погляди. Але точно не відступились кожен від своєї ідеї.

– Пробачте, – пробурчав декан.

– Вам варто просити пробачення у дівчини, – зауважив незнайомець, котрого мені навіть відрекомендувати не подумав ніхто. – Проте, якщо лера Кас так бажає лишитись саме в цьому навчальному закладі, то чом би й не спробувати. Леро Кас, вам нададуть місце в одній із груп оновленої академії. Проте… Сподіваюсь, ви розумієте, що жодних послаблень для вас не передбачено?

Мені чомусь стало незатишно від його слів. Ніби я й знову відстояла свої переконання. Але чомусь самовдоволена пика декана трохи бентежила.

– Звісно! – кивнула я. Вроджена впертість мені абсолютно точно не дозволила б відмовитись після скандалу. І одного разу я за неї дорого сплачу.

– Вона вилетить за місяць, – фиркнув Уоткінс.

– Яка непохитна віра у власних студентів. А якщо не вилечу? Тоді може ви врешті-решт звільните місце для когось компетентнішого? – не втрималась у відповідь я.

– Ти благатимеш, щоб тебе не відрахували, а перевели, – знову спалахнув декан.