Розділ 1.1

Дідько, що я знову вже зробила такого, що мене викликає сам декан? Він мене не сильно любить, я його також, проте мусимо один одного терпіти та вдавати, що все не так і погано. Я його – бо все ж таки декан, він мене – бо одна з найкращих студенток курсу. Але для збереження гармоні в навчальному закладі, надаємо перевагу дистанційному спілкуванню. Часом, через помічницю декана або куратора.

Не те щоб між нами була особиста неприязнь. Скоріше, різні погляди на рівноправ’я в стінах академії. Це тягнеться ще з часів, коли у нас була невеличка публічна суперечка, щодо правил для відьом. Я вважала їх не дуже справедливими, адже для інших факультетів жодних обмежень не передбачено. Зрештою, власну позицію мені відстояти вдалось. Проте з того часу в відносинах з деканом з’явилась певна напруга, тож ми обоє вирішили, що буде правильно уникати один одного, аби не загострювати і без того непросту ситуацію.

Це я взагалі до чого? Та до того, що небо на землю мало впасти, а дракони повернутись з Мертвої долини, щоб професор Грегор Уоткінс викликав ненависну Мейв Кас до себе в кабінет на розмову.

Хіба знайшов таки спосіб мене випхати геть і забути, як нічне жахіття.

– Мейв, люба, – відірвавшись від купи документів, що зазвичай розбирала для декана, посміхнулась помічниця Тіра Квон.

Лера Квон була вельми доброю жіночкою поважного віку, котра все своє життя віддала академії. І попри те, що деканів на її пам’яті змінилось з десяток, вона, не маючи ані краплинки магічного дару, а лише відмінні для помічниці якості, залишалась просто незамінною. При цьому, якимось дивним чином, вона зуміла не зненавидіти студентів та керівництво, що взагалі сила надприродна, на мою думку. А за її по-материнськи добру вдачу, її не просто всі любили, а буквально обожнювали.

– Лер Уоткінс викликав, – марно намагаючись приховати тремтіння в голосі, пробурмотіла я.

– Так-так, – поправивши окуляри, кивнула лера Квон. – Заходь. Чекає вже.

– Дякую, – трохи нервово посміхнулась я. Дуже сподіваюсь, що усмішка не виглядала, як судома. Проте забарилась і пошепки запитала: – Не знаєте, що сталось?

Лера Квон зняла великі окуляри, поглянула на мене, як мені здалось, з жалістю, та зітхнувши мотнула головою.

– Мабуть, нічого страшного.

Певно, вона намагалась мене заспокоїти. Гаразд.

Я перевела подих, притиснула сильніше зошити до грудей однією рукою, а другою рішуче постукала у двері.

– Так! – рявкнув з кабінету декан.

– Викликали? – не придумавши нічого кращого, запитала я, ледь просунувши голову в щілину прочинених дверей.

Декан знайшовся одразу на своєму робочому місці. Блідуватий, трохи стомлений, звично нервовий та смиканий. Що також було за новину. Маленькі, глибоко посаджені очі почервоніли чи то він утоми, чи від занадто нервової атмосфери. А тонкі, ледь помітно скривлені старим шрамом губи неприродно тремтіли.

– Викликав, – гаркнув декан. Проте одразу ж кинув трохи зляканий погляд в бік, прочистив горло та заговорив вже куди м’якше. – Так, Мейв, будь ласкава, заходь. Я маю до тебе розмову.

Це була друга на сьогодні причина мого ступору. Зазвичай, професор Уоткінс був не надто люб’язний та щедрий на… різкі слова. Він завжди знаходив потрібні слова, аби вкусити болючіше. Скарги на його непрофесійність сипались в Міністерство, як сніг в Довгу ніч, проте жодним чином не впливали на його статус. Певно, давня дружба з лером міністром, дозволяла вчасно зробити роботу над помилками. Я собі часом навіть уявляю, як вони за келихом чогось міцненького біля добре розтопленого каміну вечорами, влаштовують читання вголос тих скарг. І потішаються над безглуздими намаганнями виколупати декана з його крісла.

Зрештою, в такому доброму гуморі та настільки спокійним та добрим я нашого декана не пам’ятаю. Саме тому, напевно, оніміла. І так і завмерла, не зібравшись із силами, аби хоч здивований вираз приховати з обличчя.

Тож професор вирішив брати ситуацію у свої руки.

– Люба Мейв, – почав декан, а в мене брови стрімко поповзли вгору. Що відбувається взагалі? Може, час вже панікувати? – Я не буду ходити околяса. Ти, як і я, любиш прямоту і звикла одразу переходити до справи. Тож, вітаю, ти отримала місце в Стауртлейді.

От тепер все стало на свої місця. Навіть декан не втримався і гиденько посміхнувся, спостерігаючи як спочатку в мене впала щелепа від здивування, а потім я почала червоніти від гніву. Річ у тому, що найменше мені хотілось опинитись в стінах навчального закладу, де повно чаклунів. І снобів!

До речі, зараз саме час розповісти, чому саме ми з нашим деканом довгий час мали розбіжності. Лер Уоткінс випускник саме Стаурдлейда. Не найкращий, не найстаранніший, не найталановитіший, проте найприскіпливіший. Чомусь він вирішив, що правила Стауртлейда, щодо обмеження відьом приживуться і в Херенді. Але нас виявилось тут забагато. І Херенд мало не єдиний навчальний заклад, де відьми почувались в безпеці та могли здобувати освіту нарівні з магами. Тож, його обмеження, щодо навчального часу, фізичної підготовки, часу користування бібліотекою, формі та доступності літератури… загалом, всі його ідеї студентська спільнота сприйняла вороже настільки, що довелось від них відмовитись. 

І якщо лер декан жадав помсти за мою активну позицію, то саме зараз його час настав.