Розділ 50

  Глухий удар по люку повторився.

  Потім ще один.

  Метал над нашими головами задзвенів, ніби хтось перевіряв його на міцність — не з люті, а з терплячої цікавості. Як перевіряють клітку.

— Він десь поруч, — тихо сказав Дем’ян. — І він не поспішає.

— Некроманти взагалі не люблять поспіху, — буркнув Валеррр’ян. — Вони люблять, щоб клієнт спочатку зневірився, потім зламався, а вже потім красиво помер. Дуже естетичні паскуди.

  Металевий гул зверху стих. Настала тиша — надто правильна, надто обережна.

— Він почув, — сказав Дем’ян. — Тепер у нас ще менше часу.

— Чудово, — зітхнув Валеррр’ян. — Ми офіційно в дедлайні. Я завжди казав, що дедлайни — це зло.
Я підійшла ближче до люка. Печатка була видима тепер навіть очима — темні лінії, ніби випалені зсередини металу. Вони не світилися. Вони поглинали.

— Усі ці штуки — обмеження, стабілізатори, ковени, кільця, правила… — кіт примружився. — Вони ж не дають силі жити. Вони її стримують. А пастка розрахована саме на це. На контрольовану відьму. Не на тебе справжню.

  Я зрозуміла раніше, ніж злякалася.

  Щоб вирватися — мені треба було відпустити все.

  Без формул.

  Без рамок.

  Без страху, що щось піде не так.

— І він правий, — відповів Дем’ян. — У звичайних умовах.

  Я глянула на нього. Він дивився не на люк. На мене.

  І раптом усе стало на свої місця.

— Він не знав, скільки тебе, — додав Валеррр’ян. І раптом його очі блиснули. 

— Ти пропонуєш… — я повернулася до нього.

— Не тиснути, — кіт підняв лапу, ніби читав лекцію. — Не ламати частинами. А просто… відпустити все. Без стримувань. Без «обмежувачів». Без оцього вашого магічного етикету.

  Дем’ян різко втягнув повітря.

— Це небезпечно.

— Та невже? — Валеррр’ян фиркнув. — Ми в бетонній коробці, з некромантом зверху і юрбою невпокоєних. Який ще рівень «небезпечно» ти хочеш?

  Я відчула, як усередині щось відповідає на його слова. Не радістю. Не страхом.
Полегшенням.

— Тут магію не можна використовувати, — сказала я повільно. — Вона гаситься.

— Гаситься керована магія, — перебив Валеррр’ян. — Заклинання. Форми. Канали. А якщо… — він зробив паузу, смакуючи момент. — А якщо ти просто перестанеш її тримати?

  Я заплющила очі.

  Усі роки навчання, усі заборони, усі «не можна», «обережно», «ти занадто» — вони стояли переді мною, як стіна. І за нею — сила. Жива. Нетерпляча.

— Якщо я це зроблю, — прошепотіла я, — я не знаю, що станеться. Я ніколи...

— Знаю, — сказав Дем’ян.

  Я відкрила очі.

  Він стояв дуже близько. Його обличчя було серйозне, зосереджене, але без страху.

— Ти не будеш одна, — сказав він. — Я підтримаю. Я підсилю. Моя темрява… вона витримає це.

— Ти впевнений? — тихо спитала я.

— Ні, — чесно відповів він. — Але я довіряю тобі.

  Ці слова вдарили сильніше за будь-яке зізнання.

  Я кивнула.

  Валеррр’ян відійшов на крок уперед, став між мною і люком, мов живий щит.

— Добре, — урочисто мовив він. — Тоді слухайте уважно. Руда — ти відпускаєш усе. Без фільтрів. Без страху. Наливайко — ти не стримуєш її. Ти тримаєш. Як стіну. Як каркас. Я — контролюю напрямок. Бо хтось тут має бути розумним.

— Це зараз було образливо, — зауважила я.

— Це зараз було правдою, — парирував кіт.

Я вдихнула і закрила очі.

І відпустила.

Це не було вибухом.

Це було відкриттям шлюзів.

Сила рвонула зсередини — не вгору, не назовні, а крізь мене. Повітря в сховищі здригнулося. Лінії печатки на люку засичали, почали тріскатися, ніби перевантажені дроти.

— Тримайся, — почувся голос Дем’яна.

  Його руки лягли мені на плечі.

  І тоді я відчула його.

  Демонічна сила не була агресивною. Вона була глибокою, старою, мов нічне море. Вона вплелася в мою, не приглушуючи — вирівнюючи потік.

  За його спиною розгорнулися вогняні крила.

  Світло навколо мене спалахнуло — чисте, сліпуче. Не закляття.

  Я була формою.

  Магічні «запобіжники» сховища спалахнули й перегоріли — один за одним, різко, з сухим тріском, як дроти під надмірною напругою. Печатка на люку затремтіла, пішла тріщинами — не від удару, а від перевантаження.

  Люк зірвало.

  Повітря хлинуло всередину.

  Зверху пролунали зойки мерців — різкі, дезорієнтовані. Захист некроманта дав збій, але не зник.

  Він був десь поряд.

  Живий. Обережний. І вже тікав.

  Некромант не очікував цього.

  Ми вирвалися назовні разом зі світлом, пилом і уламками магії. Невпокоєні навколо втратили керування, частина впала, частина завмерла, частина заметалася без волі.

  Дем’ян уже був у комунікаторі.

— Нам потрібна група швидкого реагування! — коротко сказав він. — Некромант. Сильний. Утік або ховається поруч. Потрібна негайна зачистка і переслідування. Повторюю: негайна.

  Він вимкнув зв’язок.

  Повернувся до мене.

  Подивився довго. Уважно. Без страху.

  — Я тільки зараз зрозумів, — сказав він тихо, але чітко. — Що знаю лише одну відьму сьогодення з такою ж силою, Еллі.

Кінець першої частини.

Вітаю вас любі читачі, якщо вам сподобалась книга, залиште вподобайку чи коментар автору під книгою. Це важливо для мене. З теплом.