Розділ 49

  Темрява внизу була не просто відсутністю світла. Вона була в’язкою, важкою, наче свіже чорнило, яке хтось розлив у закритій банці, де не залишилося навіть спогаду про сонце. Слабкий вогник Дем'яна, що виривався з кінчика його жезла, ледь тлів, наче остання іскра в каміні, що затухає під натиском крижаного протягу.

  Я порилась у своїй сумці, відчуваючи, як пальці чіпляються за дрібниці: запасні шпильки, засохлий листок м'яти, крихти печива... Нарешті намацала те, що треба. Мій саморобний магічний ліхтарик — маленька скляна капсула, наповнена дрібкою порошку кореня солодки та пилком крил світляків, — спалахнув блідим, безпорадним світлом. Промінь був настільки кволим, що стіни поглинали його миттєво, наче бетон спеціально тренувався на фокусниках-невдахах, аби висмоктувати з них будь-яку надію на ілюзію.

— Я скажу це один раз, — пробасив Валеррр’ян, і його голос у цій тиші пролунав, як удар дзвона в порожній церкві. Він завзято обтрушував зі своєї колись білосніжної шерсті пил і павутиння, чіпляючись кігтями за мій плащ так міцно, ніби боявся стати частиною цього підземного натюрморту. — Якщо я помру в цьому підземному… бетонному… шлунку, я офіційно обіцяю: я повернуся найзануднішим привидом у вашій кар’єрі. Я буду щовечора стояти над вашими ліжками та шепотіти прямо у вухо: «Вершки… Де мої дефіцитні вершки з Вербівки?». Ви не виспитеся ніколи. Навіть через десять поколінь ваші нащадки здригатимуться від слова «сметана».

— Тихо, — Дем’ян підняв руку. Його голос був той самий — службовий, рівний, наче відшліфований граніт. Але в ньому, під сухим шерехом слів, уже виразно жила напруга, яку він не міг повністю приховати навіть за маскою слідчого Бюро.

​  Я провела долонею по стіні. Холодна. Волога. Рифлена цегляно-бетонна шкіра цього місця була старою, як чужий спокій, і на дотик здавалася неприємно мертвою. Ми впали не просто в підвал сільського сараю — ми провалилися в якесь підземне сховище. Це не була львівська романтика з легендами про привидів та таємні переходи. Це було утилітарне, бездушне місце: низька стеля, важкі бетонні ребра, вузький прохід, що створював ілюзію безкінечного, зацикленого коридору.

  Над нами — важкий металевий люк. Той самий, через який ми пролетіли кілька секунд тому. Тепер він здавався виходом до іншого всесвіту.

  А на ньому — печатка.

  Я відчувала її не магією — нервами. Як відчуваєш наближення шторму або холод заліза через тонку тканину рукавички. Це був тиск, від якого закладало вуха.

— Дай сюди, — Дем’ян підійшов до люка, торкнувшись металу кінчиками пальців.

  У повітрі нічого не спалахнуло. Жодної іскри, жодної лінії закляття, жодного звичного мерехтіння силових полів. Тільки короткий, глухий звук, ніби хтось постукав у двері будинку, де вже сто років ніхто не живе.
​— Глушіння, — сказав він, і його обличчя в блідому світлі ліхтарика стало схожим на маску. — Повне.

— Тобто… — я сковтнула густий пил, — ми не можемо ні портал відкрити, ні подати маяк Бюро? Навіть твоє нове кільце… воно мовчить?

— Мовчить, — відповів він. — І ти не можеш підпалити йому печатку своїм характером, Ізабелло. Хоча, судячи з твого погляду, ти зараз на це здатна.

— Дякую, дуже заспокоїв. Майже так само добре, як прогноз погоди перед потопом, — пробурмотіла я.

— Я можу підпалити характером! — встряв Валеррр’ян, намагаючись знайти суху пляму на підлозі, аби не бруднити лапи. — Але в мене лапи. І я не певен, що мої кігті розраховані на зламування печаток. Еллі, ти помітила? Це місце пахне не мерцями, воно пахне безнадією. Це найгірший вид катувань.

  Я спробувала ще раз відчути власну силу — просто інстинктивно. Ніби вхопити повітря, коли тонеш.

  Порожньо.

  Це було не так, як коли магія «слабка» чи «важка» через виснаження. Це було саме порожньо — наче ти відчиняєш шафу, де все життя висів твій улюблений теплий плащ, а там тільки запах нафталіну і порожні плечики. Це почуття беззахисності було гіршим за фізичний біль. Без магії я почувалася голою посеред льодового поля.

  Ми рушили вперед. Коридор звужувався, стіни насувалися на нас, наче хотіли перевірити на міцність наші ребра. Дем’ян мовчав, його кроки відлунювали від бетону короткими, чіткими ударами, наче він відраховував секунди до вибуху. Валеррр’ян продовжував бурмотіти про «підземні готелі без зірок і сервісу», «жахливу антисанітарію» та «відсутність шведського столу хоча б з кістлявими мишами».
Через кілька хвилин ми натрапили на кімнату — вона була трохи ширшою, із двома металевими дверима (обидві заварені наглухо) і старими, напівзгнилими стелажами. На підлозі — пил, дрібні камінчики, якийсь іржавий мотлох, що колись міг бути інструментами.

— Схоже на комору, — сказала я, хоча сама в це не вірила.

— Схоже на пастку для професіоналів, — виправив Дем’ян. — І на чиюсь хворобливу любов до контролю.
Він пройшовся по приміщенню, перевірив стики бетонних плит, кожну щілину, кожен клапан вентиляції, яка давно вже не качала повітря. Я теж шукала — хоч якийсь натяк на вихід, хоч одну тріщину, яка не була б замазана цим мертвим розчином або «закрита» печаткою.

  Нічого. Жодної шпаринки для душі.

  Час тягнувся, мов сирий, брудний рушник, який неможливо викрутити. Ми повернулися до люка. Потім знову в коридор. Потім — назад до кімнати зі стелажами. Потім — знову до люка. Це було схоже на пекло для перфекціоністів, де кожне коло ідентичне попередньому.

  Кілька годин ходіння в цій бетонній безвиході роблять із людини не героя — вони перетворюють тебе на підозрілу істоту, яка починає вірити, що стіни не просто мовчать, вони прислухаються до твого дихання.
І в якийсь момент я зрозуміла: це не місце має нас зламати. Нас має зламати мовчання між нами. Ця натягнута тиша, яка була важчою за тонни бетону над нашими головами.

— Добре, — сказала я нарешті, сідаючи просто на холодну підлогу. Пил здійнявся навколо, але мені було байдуже. Ноги вже не тримали, а серце калатало десь у горлі. — Здається, виходу тут немає. Принаймні такого, який можна знайти ногами.