Розділ 48

  Ранок у Львові почався з відчуття, ніби з мене зняли шкіру — і світ торкається оголених нервів без жодної обережності. Знаєте це почуття, коли прокидаєшся і миттєво згадуєш щось неприємне, що сталося вчора? От саме воно накрило мене важким залізним пластом.

  Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сонце ледь пробивалося крізь шпарини між шторами, вимальовуючи на підлозі бліді смуги. Перше, що я зробила — торкнулася підсвідомо безіменного пальця правої руки. Холод. Порожнеча. Кільце було у Дем’яна. Я сама віддала його вчора, намагаючись зберегти залишки гордості, але зараз палець здавався дивно легким, наче мені відтяли не прикрасу, а невидиму сріблясту пуповину, що зв’язувала мене з реальністю.

  Валеррр’ян навіть не поворухнувся. Він лежав у своєму кріслі, згорнувшись настільки щільним білим клубком, що нагадував величезну порцію пломбіру, яку забули в морозилці. Його лапа посмикувалась, вуха нервово сіпалися — мабуть, уві сні він знову душив тих круків або вчив Охоронця Тіні правильно готувати качку по-пекінськи.

  Я не стала його будити. Хотілося хоч кілька хвилин тиші, перш ніж світ магії, Бюро і незавершених розмов знову вчепиться мені в горло.

  На кухні панував стерильний, майже хірургічний порядок. Тінько поїхав, але його присутність все ще відчувалася в кожній ідеально виставленій баночці зі спеціями. Я тихенько поставила чайник, намагаючись не шуміти. За вікном Львів намагався вдати, що Самайну не було. Трамваї з гуркотом і дзеленьканням, що було чути аж сюди, котилися по вулицям, люди з термосами поспішали на роботу, а пара стареньких на лавці активно ділила між голубами черству булку.

  Світ виглядав дивно нормальним. І від цього мені ставало ще гірше.

— О, великі миші! Хто дозволив цій відьмі наближатися до плити без нагляду? — Валеррр’ян ввалився на кухню, позіхаючи так широко, що я побачила всі його колишні кулінарні гріхи.

— Добрий ранок, — я слабо всміхнулася. — Хочеш яєчню з беконом? Якраз знайшла в холодильнику.
Кіт завмер. Його погляд став настільки презирливим, що молоко в холодильнику мало б скиснути миттєво.

— Ти? Яєчню? Еллі, я бачив твої «яєчні». Вони зазвичай нагадують підошву старого чобота, який намагалися кремувати. Відійди від холодильника, непристосоване дівчисько! Ти ставиш під загрозу цілісність мого шлунка!

Він попхав мене, наче маленький, але дуже цілеспрямований білий танк.

— Без року тиждень, як стала самостійною, а вже хапається за пательню! Тьху! — бурмотів він, вистрибуючи на робочу поверхню. — Я зламаний кухар, я побитий життям фамільяр, але я не дозволю тобі їсти цю вугільну пилюку!

  Валеррр’ян почав «чаклувати». Це було видовище: він спритно витягнув бекон, нарізав його (не питайте, як він це робить лапами, я досі підозрюю приховану левітацію), дістав вершкове масло, пармезан і зелену цибулю.

— Дивись і вчись, поки я ще не подав у відставку через магічне виснаження, — повчав він, вбиваючи яйця з точністю снайпера. — Масло має бути м’яким, як характер Наливайка після трьох літрів кави. Бекон — хрустким, як мої нерви після вчорашнього поля. А цибуля... цибуля має нагадувати нам про те, що життя — це біль, але смачний біль.

  Я пішла вмиватися, відчуваючи, як запах справжньої їжі трохи витісняє нічний холод з душі. Мій фамільяр дійсно був нестерпним, але він вмів робити нереальні речі з найпростіших продуктів.
В офісі «ЛьвівМагПобуту» було людно так, ніби сьогодні давали безкоштовні індульгенції від усіх магічних боргів. Вулик, у який хтось запхав не просто палицю, а працюючу бетономішалку. Скрізь папери, дзвінки, роздратовані вигуки Віри, Діани та запах дешевої кави.

  Я відчула його появу спиною. Навіть без того кільця, яке вчора пульсувало на моїй руці. Дем’ян увійшов тихо, але простір навколо нього наче стиснувся. Він підійшов до мого столу, не дивлячись мені в очі, і просто поклав невелику сіру паперову скриньку.

— Нове. Екстрений зв’язок, — коротко кинув він. — Старе передано на експертизу.

  Я взяла скриньку, кивнувши у відповідь. Всередині було таке ж срібне колечко, але камінь у ньому був блідо-блакитним, майже прозорим. Одягнувши його, я не відчула того тепла, що було раніше. Тільки холодний, діловий протокол.

  Дем’ян стояв біля дошки з орієнтуваннями, повернувшись до всіх спиною. Пряма постава, руки за спиною — ідеальний слідчий Бюро. Він виглядав так, ніби вчорашньої бійки в полях не існувало. Ніби не було того серпа біля його горла, ніби він не зізнавався мені в страху перед власною кров’ю.

  Ця його відстороненість боліла більше, ніж рана від круків.

— Найда! Наливайко! — Зенон Кріп вигукнув наші прізвища, навіть не підводячи очей від стосу рапортів. Його око сьогодні смикалося особливо не в ритм. — Годі витріщатися на стіни. Маємо терміновий виклик. Село Мости. Кладовище. Невпокоєні.

  Дем’ян розвернувся. Наші погляди перетнулися лише на секунду — коротко, професійно, абсолютно порожньо.

— Невпокоєні? — перепитав Дем’ян сухо.

— Гірше, — Кріп нарешті глянув на нас. — Масовий вихід. Місцеві вже барикадуються, поліція вмила руки, бо їхні палиці не діють на тих, хто вже й так не відчуває болю. Кладовище старе, там багато «шарів».

  Краще будьте готові, що це не просто Самайнівське відлуння.

  Валеррр’ян, який влаштувався на моєму столі, голосно фиркнув:

— Кладовище... Яка несподіванка. Еллі, запиши в мій графік: «Понеділок — підземелля, вівторок — поле з божевільними птахами, четвер — прогулянка серед хрестів». Я обожнюю сюрпризи. Особливо ті, які мають неприємну звичку намагатися відгризти частини мого прекрасного тіла. Наливайко, у тебе в багажнику є свята вода? Чи хоча б освіжувач повітря з ароматом лаванди? Бо запах мерців погано впливає на мій апетит.

  Дорога до села Мости тягнулася нескінченно довго. Машина ковтала кілометри сірого асфальту, а в салоні панувала така тиша, що я чула, як працює кондиціонер. Дем’ян вів машину зосереджено, дивлячись тільки вперед. Жодного погляду в дзеркало заднього виду. Жодного слова.