Розділ 47

  Другий день вихідного зустрів мене не сонцем, а важким, вологим львівським небом, яке, здавалося, от-от опуститься на дахи Калічої гори. Я прокинулася з дивним відчуттям порожнечі. Кільце на пальці більше не гріло — воно було холодним, як льодяна кірка на калюжі.

  Я якраз збиралася поставити чайник, коли у двері постукали. Не впевнено, не по-службовому, а якось... приглушено. На порозі стояв Дем’ян.

  Він виглядав жахливо. Блідий, з темними колами під очима, які здавалися ще чорнішими на фоні його безкровного обличчя. У руках він тримав невелику коробку з кондитерської та баночку свіжих вершків.

— Привіт, Ізабелло, — тихо промовив він. — Я... я подумав, що нам варто випити чаю. І це для Валеррр’яна.

  Я відчула, як усередині все здригнулося. Образа на його вчорашню холодність у полі все ще пекла, але вигляд його виснаження змусив мою руку саму потягнутися до дверей.

— Заходь, — коротко кинула я, розвертаючись до кухні.

  Я мовчки заварювала трав’яний збір — чебрець, м’ята і трохи звіробою. Ніякої магії, тільки земна гіркота. Дем’ян сів за стіл, поставивши тістечка в центр. Валеррр’ян, який до цього моменту спостерігав за гостем із шафи, злетів униз, як пухнастий десантник.

— О! Дивіться, хто прийшов! — пробасив кіт, миттєво опинившись біля баночки з вершками. — Наливайко, ти виглядаєш так, ніби тебе переїхала карета інквізиції, а потім ти ще й вибачався перед конями. Вершки — це добре, цей хабар прийнято. Але не думай, що я забув, як ти вчора нас відіслав, наче ми чужі.

  Дем’ян навіть не намагався сперечатися. Він дивився на те, як пара піднімається над чашкою, і нарешті почав говорити — натягнуто, наче кожне слово доводилося виривати з м’ясом.

— Слухай... Щодо вчорашнього. Я не хотів, щоб це виглядало як грубість. Просто кров демонів... вона небезпечна для людей, коли рана свіжа. А по-друге... на неї сильно впливають емоції.

  Він зробив ковток чаю і важко зітхнув.

— Враховуючи новини, які я дізнався про свого батька... це було надзвичайно небезпечно для всіх оточуючих. Моя внутрішня темрява зараз нестабільна. А враховуючи твою вдачу, Ізабелло... притягувати неприємності навіть там, де їх немає... все могло б закінчитися дуже непередбачувано. Я тільки зараз зрозумів, що міг тебе образити своєю відмовою.

— О, то це була «турбота»? — Валеррр’ян витер вуса від вершків і єхидно примружився. — Наливайко, твій рівень соціальних навичок десь між розлюченим мантикором і цеглиною. Ти відштовхнув її в селі, як прокажену, а тепер прийшов із тістечками? Еллі, ти чула? Він боявся, що ти «притягнеш» його внутрішнього демона за хвіст!

  Я мовчала. Усередині все стислося. Він пояснював це логікою, безпекою, фактами... але я бачила за цим лише його страх відкритися. Його холодність була його щитом, але він ранив цим щитом мене.

  Я повільно зняла кільце виклику з пальця. Воно блиснуло синім у тьмяному світлі кухні.

— Візьми, Дем’яне, — я простягнула йому артефакт на відкритій долоні.

  Він розгублено завмер. Його пальці на мить торкнулися моїх — холодні, майже неживі.

— Чому? Воно ж... воно тобі було потрібне раніше.

— Сьогодні мені не потрібен така підтримка, — відповіла я, і мій голос був напрочуд спокійним, хоча серце калатало десь у горлі. — Завтра принесеш у офіс заміну. Чи це вже не потрібно?

  Дем’ян мовчки забрав кільце. Його розгубленість була майже відчутною. Він допив чай, ще раз вибачився і пішов, зникнувши в тумані за дверима.

— Еллі, ти навіщо це зробила? — Валеррр’ян підійшов до мене, тикаючись холодною головою в коліно. — Він же тепер зовсім закриється в своєму «бюрократичному льоху».

— Не знаю, — прошепотіла я, дивлячись на слід від кільця на пальці. — Мені було боляче. Він наче і не хотів поганого, але ця його холодність... вона відштовхує. Якщо він хоче бути один зі своєю темрявою — нехай. Я не нав’язуватимусь.

  Весь день пройшов як у тумані. Я намагалася читати, намагалася прибрати у квартирі, але думки постійно поверталися до того, ким може бути батько Дем’яна. І хто така «І. Б.».

  Увечері ми знову зібралися до Тесси. Вулиця Грушевського була затишною, Архімед зустрів нас тихим «угу», а Тесса вже розклала на столі свій великий бестіарій.

— Ну що, продовжимо? — вона підсунула нам тарілку з печивом. — Я знайшла розділ про ієрархії.

  Ми знову занурилися в сторінки. Розглядали малюнки, дійшли до демонів, читали про дрібних бісів та середніх сутностей, що живляться заздрістю. Але коли ми нарешті дійшли до розділу «Вищі Демонічні Кола та Архітектори Безодні», сторінка виявилася... напівпрозорою.

  Я намагалася прочитати текст, але літери розпливалися, перетворюючись на незрозумілі символи, що кололи очі.

— О боги... — Тесса зітхнула, намагаючись протерти окуляри. — Я зовсім забула.

— Що таке? — запитала я, відчуваючи нову хвилю розчарування.

— Дивіться тут, у виносці, — Тесса вказала на дрібний шрифт у кутку. — «Інформація про вищі демонічні ієрархії та імена Архітекторів є закритою. Доступ до повного тексту мають лише Архімаги Бюро та Головні Відьми Ковенів не нижче третього ступеня посвяти».

— Тобто... це «платний контент» для обраних? — Валеррр’ян обурено вдарив лапою по столу. — Ми тут ризикуємо життям у полях, а вони ховають від нас інформацію про те, хто намагається нас з’їсти? Це дискримінація фамільярів і стажерів!

— Це означає, що ми не знайдемо цього в жодній приватній книзі, — Тесса сумно закрила фоліант. — Навіть у моїй родині. Ці знання запечатані на рівні егрегора Бюро.

  Я сиділа в тиші, слухаючи, як Архімед перебирає пір’я. Значить, Дем’ян був правий — це таємниця, яку Бюро тримає під замком. І щоб дізнатися правду про його батька та про мій рід, нам доведеться або стати тими самими Архімагами, або... зламати систему.