Розділ 46

  Перший день вихідного почався пізно. Сонце вже давно перевалило за зеніт, коли я нарешті виплуталася з теплих обіймів ковдри. Це мав бути мій офіційний «день лінкування» — ніяких звітів, ніяких круків, тільки чай і нескінченне споглядання львівських дахів. Але тиша у квартирі тиснула на вуха. Тінько поїхав до родичів, залишивши після себе ідеальну чистоту та записку з нагадуванням «не забути полити фікус».

  ​Я сиділа на підвіконні, обхопивши чашку з кавою, і знову й знову прокручувала в голові події у Вербівці. Холодність Дем’яна пекла гірше за поранення. Його відмова від моєї допомоги, це різке «не треба, Ізабелло»... Він ніби виставив між нами магічний щит, крізь який не проходило нічого, крім службових інструкцій. А новини про його батька? «Кров вищого кола»...

— Руда, якщо ти ще п’ять хвилин будеш з таким обличчям дивитися у вікно, я почну підозрювати, що ти перетворюєшся на пам’ятник скорботі, — пробасив Валеррр’ян, застрибуючи на підвіконня. — Нам потрібні відповіді. І я зараз не про те, чому в холодильнику залишилося так мало ковбаси.

— Ти правий, — я рішуче поставила чашку. — Якщо Дем’ян не хоче говорити, ми самі знайдемо інформацію про цих «демонів вищого кола». Пошукаємо на ринку Цитаделі.

  Львівська Цитадель — місце специфічне. Тут, у заплутаних підземеллях під старими фортами, розкинувся один із найзакритіших ринків для «своїх». Тут не приймають гривні, а за зайві запитання можна отримати порцію ілюзорного туману в очі.

  Ми спускалися сходами, де пахло сирістю та паленою шавлією.
— Панночко, — до нас підбіг знайомий, малий домовик у величезному кепі. — Чого шукаєте? Свіжі очі жаб? Чи, може, пилок з крил метелика?

— Мені потрібна інформація про демонологію. Вищі кола, — коротко відповіла я.

  Домовик свиснув, перезирнувся з напарником і вказав пальцем углиб темного коридору:

— Тоді вам до Астарга. Третій поворот праворуч, там, де книги ланцюгами прикуті. Але будьте обережні, він любить торгуватися... не тільки на золото.

  Ми знайшли Астарга швидко. Це був демон середньої ланки: високий, з тонкими рогами, загарнутими назад, і в бездоганному оксамитовому жилеті. Він стояв серед стосів книг, що самі собою перегортали сторінки.

— О, яка чарівна відьма забрела в мої нетрі, — промуркотів Астарг, повільно обходячи мене навколо. Його очі спалахнули червоним вогнем. — Твої руді коси пахнуть гірським вітром і... небезпекою. Що така красуня шукає в моїх запилених томах? Можливо, рецепт вічної пристрасті?

— Вона шукає напрямок, куди тобі варто піти, якщо ти не перестанеш пускати слину, — Валеррр’ян наїжився, випустивши кігті прямо на прилавку. — Книги про вищі демонічні кола. Зараз.

  Астарг розсміявся, але під моїм суворим поглядом трохи вгамувався.
— Вищі кола? Це не для юних дівчаток, люба. Такі знання запечатані. Але... якщо ти так наполягаєш, скажу по секрету: у великій бібліотеці на Краківській є спецхран. Там є все. Якщо твій ранг дозволяє тобі хоча б торкнутися дверей — знайдеш. А тут у мене тільки казки для малят та рецепти приворотних зілль для невдах.

  Повернення додому було розчаруванням. Краківська? Бібліотека, де на кожному кроці може чатувати небезпека? Брр.. я ще на забула сад Тіней. Це глухий кут.

— Стривай! — Валеррр’ян раптом зупинився посеред кімнати. — Я ж бачив! У Тінька була стара книга, він її під матрацом ховав. Там були малюнки з рогатими пиками і якісь схеми ієрархій. Тінько ж із давнього роду, вони багато чого зберігають.

  Ми кинулися до закутка домовика, але там було порожньо. Тінько забрав книгу з собою. Мабуть, вирішив, що залишати таку літературу вдома без нагляду — погана ідея.

— Гей, — я подивилася на годинник. — Вже вечір. Ми ж збиралися до Тесси.

  Ми вирушили на вулицю Грушевського. Будинок Тесси стояв у затишному районі, де старі каштани обіймали ковані паркани. Тесса зустріла нас у домашньому халаті, з Архімедом, який уже встиг «просканувати» наше прибуття і відчинив клямку на хвіртці силою думки.

— Заходьте, герої Вербівки! — Тесса миттєво організувала чай та печиво. — Розповідайте все. Кожен крок, кожен шепіт того опудала!

  Ми розповіли. Про круків, про серп і про те, як сутність відступила перед Дем’яном. Тесса слухала мовчки, її обличчя ставало дедалі серйознішим. Архімед лише іноді коротко ухав, підтверджуючи наші слова.

— Вище коло... — Тесса задумливо потерла підборіддя. — Знаєте, я щось згадала. Зачекайте хвилинку.

  Вона пішла в іншу кімнату і через кілька хвилин повернулася, важко дихаючи. В її руках був величезний, обтягнутий шкірою невідомої істоти фоліант.

— Це бестіарій моєї родини. Його вели ще з часів, коли у Львові магію не реєстрували, а просто боялися.
Ми розклали книгу на столі. Сторінки пахли старим пергаментом і сухою кров’ю.

— Дивіться, — Тесса почала перегортати сторінки. — Ось дракони підземних вод, ось лісові мавки, перевертні... О, гляньте на цього! У нього три голови і він їсть шось мерзенне. Фу, гидота.

  Ми так захопилися розгляданням малюнків та описів дивовижних істот, що зовсім втратили лік часу. Валеррр’ян коментував кожного монстра:

— Цей схожий на мого колишнього шефа, такий же пихатий... О, а цей — викапаний Зенон Кріп у понеділок вранці!

  Ніч непомітно огорнула вулицю Грушевського. Ми переглянули половину книги, але до демонів вищого кола так і не дійшли — бестіарій був настільки детальним, що кожна істота потребувала вивчення.

— Вже північ, — Тесса позіхнула, а Архімед уже спав на одній лапі. — Продовжимо завтра ввечері? Я за цей час спробую знайти закладки моєї прабабусі.

— Згідна, — я підвелася, відчуваючи, як втома нарешті бере своє. — Дякую, Тессо.

  Ми вийшли в нічний Львів. Голова все ще була забита питаннями, але тепер у мене була зачіпка. І поки Валеррр’ян бурмотів щось про «дизанейрів монстрів минулого століття», я думала про Дем’яна. Де він зараз? Чи гоїться його рана? І чи знає він, що ми вже на один крок ближче до його таємниці?