Розділ 45

  Світанок над Вербівкою був схожий на розведену акварель: сірий, вогкий і абсолютно байдужий до того, що ми тут ледь не стали частиною сільськогосподарського інвентарю. Команда зачистки Бюро вже господарювала в полі — їхні сині пошукові вогні миготіли в тумані, наче величезні світляки-переростки.

  Ми сиділи на ґанку в пані Марії. Дем’ян застиг на дерев’яній лаві, впершись ліктями в коліна. Його розірвана сорочка на плечі потемніла від крові, яка в слабкому ранковому світлі здавалася майже чорною. Я дивилася на цю рану, і в мені прокинувся інстинкт, який вбивали в мою голову в ковені ще до того, як я навчилася читати.

— Дем’яне, — я підійшла ближче, відчуваючи, як тремтять пальці. — Дай я подивлюся. Відьма я чи хто? Я спробую заговорити кров, прибрати цей демонічний жар. Магія слова іноді швидша за будь-які аптечки.

  Я вже простягнула руку, щоб торкнутися краю рани, але Дем’ян різко, майже грубо відсахнувся. У його погляді, який він на мить підняв на мене, не було ні тепла, ні вдячності — лише залізна, крижана дистанція. 

— Не треба, Ізабелло, — відрізав він, і його голос пролунав сухо, наче тріск старого сухостою. — Ти виснажена. Твої магічні канали гудуть так, що я чую це за три метри. У Бюро є штатні цілителі, вони прибудуть із групою зачистки й усе зроблять професійно. Тобі не варто витрачати залишки сили на мене.

  Я завмерла з піднятими руками. Тепло, яке ще хвилину тому єднало нас через кільце, раптом перетворилося на крижану стіну. Він дистанціювався — свідомо й жорстко, наче намагаючись відгородити мене від того, що він щойно дізнався про свого батька. Я мовчки кивнула, проковтнувши клубок образи, і відійшла до Валеррр’яна.

  Тут до нас підбігла пані Марія. Травниця охкала так, що її було чути здавалось на все село. Вона намагалася прикласти до рани Дем’яна пучок змочених у чомусь трав, але він і їй відповів твердою, майже грубою відмовою.

— Та куди ж ти, синку! Кров же ж чорна, то недобре діло! — бідкалася стара.

— Дякую, пані Маріє, але це специфічне поранення. Ваші трави тут лише нашкодять, — Дем’ян був непохитний.

Травниця зітхнула, витерла руки об фартух і подивилася на нас із сумішшю жалю та страху.

— Ну, як знаєте... Бюрократи, що з вас візьмеш. Тоді я піду до онуків у хату, досипатиму цю ніч. Там хоч вікна міцні. Прощавайте, діточки, і нехай Господь (і ваші магічні папери) вас бережуть.

  Вона пішла, зникаючи в тумані, залишаючи нас чекати підмоги посеред тиші ранку.

  Валеррр’ян, який до цього моменту був зайнятий вилизуванням своєї пораненої лапи, раптом зупинився. Його вуса затремтіли, а вуха розвернулися в бік Дем’яна, який стояв осторонь.
— Еллі! — раптом видав він так гучно, що я ледь не підскочила. — Я дещо зрозумів! Це ж геніально! Ми — це виставка бракованих товарів!

  Я втомлено потерла очі.

— Валеррр’яне, зараз не найкращий час для твоїх осяянь.

— Ні, ти послухай! — він ошелешено продовжував, активно жестикулюючи правою лапою. — Ти — зламана відьма. Я — зламаний кухар. А твій Дем’ян... він або недороблени.. недодемон, або просто зламаний маг! Подивися на нас! Колекція дефектів на ніжках! От чому ти не вариш зілля, як всі нормальні, пристойні відьми, га? Чому ми купуємо настоянки, замість того, щоб ти сама заварила нам щось від стресу?

— Тому що після кількох десятків вибухових експериментів у ковені мені просто заборонили це робити на законодавчому рівні! — я трохи знічено відвела погляд. — Ти ж розумієш, що зілля набуває сили після наговору відьми, так? А з моєю силою це перетворювалося завжди на щось небезпечне... Котел ставав фугасом швидше, ніж я встигала вимовити «амінь».

— От! Про що я й кажу! Зламана! — тріумфально муркнув кіт. — Але ти хоч підривник. А я? Ти тільки подумай, Еллі: звичайний фамільяр і я? Де тут знак рівності? Його не існує в природі! Моїми паштетами, моїми неперевершеними фрикасе з трюфелями годували найкращих магів та відьом ковенів! Я був зіркою Агенції фамільярів! У мене був ковпак із золотою китицею! У мене була репутація! Моє ім’я викликало слиновиділення у Голів Ковенів!

— І за що ж тебе так «спустили на землю»? — я мимоволі всміхнулася, гладячи його по голові.

— Ну як за що... — Валеррр’ян обурено пирхнув, і я була впевнена, що якби він міг, він би зараз витирав сльозу. — Через мале-е-есеньке відерце сметанки. Ну, гаразд, визнаю, воно було не одне. І не малесеньке. Це був стррратегічний запас вершків для банкету на честь Голови Ковену. Але ж це було мистецтво! Я пррробував якість! А вони? Спустити мене копняком у самий низ ієрархії! Звичайнісіньким фамільяром! І кого? Найкращого шеф-кухаря агенції... І в поля! Воювати з божевільними курами, Еллі! Ох мої лапки... Моя шерсть... Глянь, тут цілий клапоть вирвали! Я схуд на два кілограми за цю ніч! Я вимагаю справедливості, страховки і персонального масажиста!

Я погладила його по вцілілій частині спини.

— Ну, хоч не з’їли, і то добре.

— Не з’їли? — кіт обурено настовбурчився. — Та вони б подавилися моєю величчю! Але ти бачила цих круків? Це ж не птахи, це літаючі швайки! Я тільки придушив п’ятьох, Еллі! П’ятьох! Що вже казати про роздертих! Якщо мені не випишуть за це премію, я почну гризти шнурки в Наливайка!

Тут працівники бюро наблизились до Дем'яна. Чорні комбінезони, стерильні обличчя, магічні сканери — вони виглядали як інопланетяни у цьому селі. Валеррр’ян миттєво замовк, прислухаючись до розмов, хоча його вуха все ще нервово сіпалися.

До Дем’яна підійшов оперативник із втомленим виглядом і синьою текою в руках.

— Наливайко, тебе чекатиме багато писанини... Чорт, і не тільки! Чому не викликав бодай якусь підмогу? Ти бачив енергетичний слід? Тут фонить так, наче портал у пекло забули зачинити.

— Тому що весь зв’язок зник, коли сутність з’явилася! — різко відповів Дем’ян, затискаючи плече. — Не те що сигнали б не пробилися, навіть портал не спрацював би! Поле було заблоковане. Тож попритримай трохи язик і роби свою роботу.