Розділ 44

  Останній промінь сонця зачепився за горизонт і згас, наче вибитий запобіжник. У ту ж мить поле навколо нас змінилося. Срібляста стерня почала фосфорикувати тьмяним, трупним світлом, а повітря стало настільки в'язким, що кожен вдих давався з зусиллям.

— Почалося, — процідив Дем’ян, міцніше стискаючи жезл. 

  Поле, що вдень здавалося просто шматком сільськогосподарських угідь, раптом роздулося, наче величезна легеня, що готується до крику. Повітря стало солодким до нудоти — пахло перепрілою соломою, старою кров’ю та озоном.

— Еллі, — голос Дем’яна наче натягнута струна. — Позаду мене. Зараз.

  Я не стала сперечатися. Моє кільце на пальці почало пульсувати так сильно, що я відчувала ритм серця Дем’яна разом зі своїм. Це було не просто тепло — це була бойова готовність, почуття, від якого волоски на руках ставали дибки.

  Валеррр’ян, який до цього ліниво обнюхував стерню, раптом припав до землі. Його біла шерсть дивно замерехтіла, а зіниці розширилися, поглинаючи залишки світла.

— Руда, якщо ми сьогодні помремо серед цієї мрії сінокоса, я ніколи тобі цього не пробачу, — просичав він. — Я мав загинути як мінімум на шовкових простирадлах у Луврі, а не тут, де навіть мобільного зв’язку немає!

Небо над нами не просто потемніло — воно почало кипіти. Величезна, непроглядно-чорна хмара закрутилася у вир прямо над старим опудалом. Це не була негода. Це була хмара з десятків і десятків круків. Вони виринали з цієї темряви, наче чорні клякси, що набували плоті в польоті.
Галас був неймовірний. Це не було звичайне каркання — це був хор скрипучих, іржавих голосів, що зливалися в один нескінченний стогін. Хмара почала опускатися, закриваючи зорі, перетворюючи світ на тісний, задушливий мішок, сповнений крил.

  Опудало, що досі нерухомо бовваніло в центрі поля, раптом здригнулося. Плетений кошик на його «голові» повільно повернувся в наш бік. Круки, знову видали звук ніби тисячі склянок розбилися об камінь. Але це був не просто крик — це був наказ.

Чорна хмара птахів кинулася на нас.

— Руда, прикрий тил! — закричав Валеррр’ян. Він перетворився на білу розмиту пляму, що стрибала в самому центрі чорного вихору.

Бій був епічним і кривавим. Круки виявилися не просто птахами — це була стихійна сила, з кістяними дзьобами та очима, що світилися червоним. Валеррр’ян бився як оскаженілий тигр. Шерсть летіла на всі боки, на його білому боці вже розпливалася червона пляма, але він не відступав.

— Отримуй, падлюка перната! — пробасив він, придушуючи п’ятого крука прямо в повітрі й розриваючи його на шматки магічними кігтями. — Еллі, я так скоро стану лисим через цих божевільних курей!
Я виставила жезл, випускаючи хвилі стихійного вогню, намагаючись відігнати птахів, але їх було занадто багато. Виснаження накочувалося хвилями, ноги ставали ватними. Кожне моє закляття лише на мить розсіювало хмару, яка тут же знову замикалася.

Опудало вже було поряд. Його рухи були ламаними, неприродними, наче в зламаної маріонетки. У солом’яній руці воно стискало старий, іржавий серп, який у місячному світлі здавався викуваним із самої темряви. Демонічна сутність, що вселилася в нього, більше не ховалася — повітря навколо опудала розжарилося.

  Дем’ян кинувся на перехоплення. Їхній двобій був схожий на танець тіней. Серп свистів у повітрі, розсікаючи простір, а Дем’ян відбивався потоками чорного полум’я. Але сутність була досвідченою. Одним різким рухом опудало зробило випад, і кривий залізний клинок пройшов крізь захист Дем’яна, розсікаючи йому плече. І слідчий раптом втратив твердість, він спіткнувся намагаючись зробити крок назад, і впав на спину.

— Дем’яне! — закричала я, намагаючись пробитися крізь круків.
Опудало замахнулося для фінального удару, притиснувши пораненого Дем’яна до землі. Але в ту саму мить, коли серп мав опуститися, сутність зупинилася. Плетений кошик опинився в парі сантиметрів від обличчя Дем’яна. Сутність вдивилася в його очі — туди, де під людською оболонкою пульсувала демонічна кров.

Світ навколо раптом заціпенів. Круки припинили напад і закружляли в повітрі, наче чорні живі клякси.

Я відчула, як у моїй голові пролунав чужий, скреготливий голос. Сутність транслювала свою волю нам усім:
«Кров вищого кола... Хороший спадок»

Опудало повільно опустило серп. Воно випрямилося, і я побачила, як демонічний вогонь у його очах згасає, змінюючись на щось притомне.

«Я заберуся звідси, — знову пролунав голос. — Поле порожнє. Жнива завершені. Я піду, якщо ти, сину Темряви, обіцяєш не шукати продовження цієї бійки. Конфлікт інтересів нам ні до чого».

Дем’ян важко дихав, затискаючи рану на плечі. Він дивився на істоту з сумішшю люті та приголомшення.

— Де люди? — хрипко запитав він. — Де ті п’ятеро, що зникли?

Опудало повільно підняло серп. На іржавому лезі в світлі місяця проступили п’ять ледь помітних, блідих тіней — вони наче вросли в метал. Істота видала звук, схожий на сухий та скрипучий сміх.
«Вони стали частиною інструмента. То ти згоден зупинити конфлікт? Чи ти хочеш перевірити, свою живучість і мою прадавню лють?»

Дем’ян на мить заплющив очі. Я відчула через кільце його вагання і розрахунок. Він розумів, зараз, поранені й виснажені, ми не переможемо цю сутність. Вона була занадто древньою та сильною для нас.

— Йди, — нарешті промовив він. — Але якщо ти повернешся на землі Львова...

Опудало не чекало кінця фрази. Воно просто розсипалося на солому та старе ганчір’я. Круки впали на землю мертвим пір’ям. Тиша, що настала, була настільки різкою, що аж заклало вуха.

Ми ледь дошкандибали до машини. Валеррр’ян, закривавлений і злий на весь світ, бурчав щось про «профспілку фамільярів», яка ніколи не схвалить такі відрядження.

Коли ми повернулися до пані Марії, Дем’ян одразу викликав команду зачистки Бюро. Зв'язок в самому селі був відмінний. Його голос був офіційним, але руки ледь помітно тремтіли, коли він накладав на себе пов’язку.