Розділ 43

  Службовий седан Бюро — вугільно-чорний, із тонованим склом і магічними печатками на бампері — виглядав на вузьких львівських вуличках як хижак, що випадково забрів на дитячий майданчик. Коли він зупинився біля будівлі «ЛьвівМагПобуту», Валеррр’ян ледь не вистрибнув із мого плеча від радості.

— Оце я розумію! Рівень! — пробасив він, першим заскакуючи на заднє сидіння, щойно Дем’ян відчинив двері. — Ніяких електричок, ніякого запаху ковбаси й мокрих пальт. Наливайко, якщо там є підігрів сидінь, я офіційно прощаю тобі твій вчорашній похмурий вигляд.

  Дем’ян лише коротко кивнув, допомагаючи мені сісти. Він був зосереджений, а під очима все ще трималися тіні після безсонної ночі, проте кільце на моєму пальці миттєво відгукнулося хвилею його спокою — важкого, але надійного. Дорога до Вербівки пролетіла за розмовами про звіти, але я відчувала, як Дем’ян раз у раз кидає на мене швидкі погляди через дзеркало заднього виду.

  Село Вербівка зустріло нас тишею, яка буває тільки в місцях, де люди звикли зачиняти двері на всі засуви ще до того, як сонце торкнеться горизонту. На околиці нас уже чекала пані Марія — місцева травниця, жінка з обличчям, поритим зморшками, як стара кора дуба, і очима, що бачили занадто багато «не тутешнього». Тут єдиним живим створінням окрім травниці була стара коза, що дивилася на мене з таким підозрілим прищуром, ніби вона — агент Бюро під прикриттям.

— Еллі, я офіційно заявляю: якщо це і є «романтика сільського життя», то я віддаю перевагу заторам на Городоцькій, — Валеррр’ян обережно виставив лапу на пильну дорогу і миттєво її відсмикнув. — Тут пил. Справжній, не магічний пил! Мої подушечки лап не створені для такої абразивної поверхні.

— Приїхали-таки... — проскрипіла вона, спираючись на палицю. — Бюро завжди присилає гарних хлопців, коли вже пізно пити боржомі.

  Ми пройшли до її хати, і Валеррр’ян миттєво окупував найтепліше місце біля печі, підозріло обнюхуючи пучки сушеної полині.

— П’ятеро їх уже, — пані Марія розлила нам трав’яний чай, що пахнув чебрецем і тривогою. — Степан-коваль, молода вчителька Ганна, старий дід Опанас, що гриби збирав, і пара закоханих, що вирішили на Самайн погуляти під місяцем. Різні всі: і за віком, і за статками. Об’єднує їх одне — всі вони йшли дорогою через поля. І всі зникли, коли сонце вже сіло. До заходу — поле як поле. Після, якась незрозуміла пастка.

  Ми вирішили не чекати вечора і відправилися на розвідку. Дорога через поля виглядала цілком звичайною для листопадового пейзажу: стерня, переорана земля, сіре небо. Я дістала детектор аномалій, але стрілка лише ліниво коливалася.

— Нічого, — прошепотіла я. — Магічний фон у нормі. Валеррр’яне, ти щось відчуваєш?
Кіт, який ішов поруч, намагаючись не бруднити лапи, лише пирхнув:

— Відчуваю, що тут пахне мишами й перегноєм. Еллі, це звичайне поле. Може, вони просто поїхали на заробітки в Польщу й не попередили?

  Але Дем’ян раптом зупинився. Його постать напружилася, наче він відчув запах диму на пожежі. Він дивився вглиб поля, де самотньо стояло старе опудало. Воно було одягнене в рване ганчір’я, а замість голови в нього був плетений кошик, з-під якого стирчала солома. На плечах опудала сиділо троє величезних чорних круків. Вони не каркали. Вони просто мовчки спостерігали за нами, схиливши голови набік.

— Ви чуєте? — голос Дем’яна став низьким, майже демонічним.

— Що чуємо? — я підійшла ближче, тримаючи жезл напоготові.

— Шепіт... — він повернувся і подивився на мене.

  Я прислухалася. Тільки вітер шелестів сухою травою. Валеррр’ян теж наставив вуха, але лише знизав плечима.

— Наливайко, тобі треба більше спати, — муркнув кіт. — Тут тільки птахи і солома. Хоча аура у цього опудала справді... мерзенна. Наче воно зараз дістане якийсь серп і піде зрізати голови.
Дем’ян не відводив погляду від круків. Навколо опудала повітря здавалося густішим, темнішим, але це відчуття було доступне тільки йому — тому, хто вночі випустив свою темряву в підземеллях. Для нього це місце вже почало «співати».

  Оскільки вдень аномалія не проявлялася, ми повернулися до пані Марії. Травниця була рада допомозі. Поки Дем’ян ходив по кімнаті, вивчаючи карти місцевості й намагаючись знайти логічне пояснення своєму шепоту, ми з Валеррр’яном взялися за роботу.

— Так, дитинко, додай сюди більше коріння валер’яни. Ні, не для мене! — фамільяр повчально підняв лапу.

— Це для заспокійливого збору. Селяни зараз на взводі, їм потрібно щось міцніше за чай.

  Я розтирала трави в ступці, відчуваючи дивну вдячність за цю просту, земну роботу. Це відволікало від думок про Самайн і про те, що моє прізвище все ще залишається таємницею. Валеррр’ян працював «дегустатором запахів», з поважним виглядом обнюхуючи кожну баночку.

— Глянь на нього, — прошепотів кіт, вказуючи хвостом на Дем’яна. — Слідчий Бюро в кризі самоідентифікації. Він відчуває щось, чого не бачимо ми. Це поганий знак, Еллі. Це означає, що поле налаштоване на його частоту. На частоту тіней.

  Дем’ян справді виглядав похмурим. Він ніби намагався розгадати загадку, яка вислизала з рук. П’ятеро зниклих. Чоловіки, жінки, діти. Ніякого зв’язку. Жодного магічного сліду вдень.

  Сонце почало повільно опускатися за обрій, забарвлюючи небо в колір запеченої крові. Пані Марія почала завішувати вікна щільними шторами.

— Пора, — коротко кинув Дем’ян, беручи свій жезл. — Еллі, Валеррр’яне. Тримайтеся за моєю спиною. Сьогодні ми не просто слідчі. Ми — приманка.

Ми вийшли з хатини. Вечірні сутінки вже почали ковтати дорогу. Поле, яке вдень здавалося просто землею, тепер виглядало як величезний, застиглий океан, що готується до припливу. І десь там, у самому центрі, нас чекало опудало з чорними круками, що вже відкрили очі в темряві.